Ернест Хемінгуей - За річкою, в затінку дерев

— Невже ти хоч наостанці не можеш бути лагідним?

— Мабуть, що ні. Проте я старався весь час.

— Постарайся іще трохи. Це все, що нам лишається.

— Гаразд, спробую.

I вони міцно обнялися й поцілувалися довгим цілунком, а потім полковник повів дівчину стежкою, посипаною жорствою, і вниз кам'яними східцями.

— Візьми кращого човна. Навіщо тобі ця стара чахкалка?

— Я хотіла б поїхати цим човном, якщо ти не розсердишся.

— Розсерджуся? — спитав полковник. — Ні, не розсерджуся. Я тільки даю й виконую накази. Але не серджуся.

Прощавай, серденько, прощавай диво моє.

— Прощавай,— сказала вона.

Він сидів у дубовій бочці? вкопаній у дно лагуни,— у Венето з таких бочок стріляють мисливці, стрілець ховається там від тих, в кого стріляє, у цьому випадку — від качок.

Їхали вони сюди весело: спочатку зустрілися в гаражі, а потім приємно провели вечір і попоїли усмак — вечерю зготували на вогнищі в старосвітській кухні. На задньому сидінні розмістилося ще троє мисливців. Навіть ті, хто не любив брехати, не могли стриматися від перебільшень, а на брехунів зійшло справжнє натхнення.

«Натхненний брехун,— думав полковник,— прекрасний, наче яблуня чи вишня в цвіту. Хай собі набрешеться досхочу, — думав він,— хіба що почне перебріхувати координати».

Усе своє життя полковник колекціонував брехунів, як ото збирають поштові марки. Правда, він не розкладав їх за серіями й не дуже беріг. Він просто тішився, слухаючи їхні побрехеньки, якщо, звичайно, це не заважало справі. Учора ввечері, коли всі понапивалися граппи, йому плели всякі небилиці, і полковник залюбки слухав.

«З вогнища тягло димом деревного вугілля, ні, там, здається, горіли дрова, — подумав він. — У всякому разі, брехун краще бреше, коли в кімнаті пахне димом або коли зайде сонце».

Він і сам двічі мало не збрехав, але стримався й тільки ледь перебільшив. «Вважаймо, що тільки перебільшив»,— подумав він.

А ось перед ним розстилається замерзла лагуна, і з полювання, здається, не буде пуття. Та він не втрачав надії.

Раптом не знати звідки з'явилися два шилохвости, один шугнув униз так стрімко, як не зміг би спікірувати жоден літак, і полковник, почувши лопотіння крил, скинув на плече рушницю і вбив качура. Той ударився об лід з такою силою, як може вдаритися лише птах, та перш ніж він упав, полковник убив і самичку, що метнулася вгору, витягнувши довгу шию.

Качка впала поруч із качуром.

«Це ж убивство,— думав полковник. — А що тепер не вбивство? А стріляєш ти ще непогано, хлопче. Теж мені хлопець! Нікчемний ти старий каліко! Дивись, онде вони летять».

То були чирки, зони скидалися на хмаринку, що згустилася, розтяглася й зникла. Потім хмарка згустилася знову, і качка-зрадниця, яка сиділа на льоду, почала її підманювати.

«Хай іще раз завернуть, — подумав полковник. — Пригни голову і навіть оком не смій моргнути. Вони зараз прилетять».

I вони прилетіли — на підступний заклик.

Вони раптом почали спускатися, склавши крила, наче закрилки в літака, але побачили під собою лід і знов знялися вгору.

Мисливець — уже не полковник, а хтось інший,— підвівся в бочці і підстрелив двох чирків. Вони гепнулися на лід так само важко, як і великі качки.

«Вистачить і двох з одного виводка,— сказав собі полковник.— А може, в них не виводок, а цілий табун?»

Раптом він почув постріл позад себе, де не було жодної бочки; обернувшись, він поглянув через замерзлу лагуну на далекий берег, порослий осокою.

«От і кінець полюванню»,— подумав він.

Табун, що спустився був зовсім низько, шугнув у небо; здавалось, качки стоять на хвостах, так круто вони здіймалися.

Полковник побачив, як одна качка впала, потім почув іще постріл.

То сердитий човняр стріляв у качок, які летіли на полковника.

«Та як він сміє?— подумав полковник.

Йому дали рушницю, щоб він добивав підранків, якщо їх не дістане собака і вони можуть утекти. Стріляти в качок, що летять на бочку, за мисливськими законами — справжній злочин.

Човняр був надто далеко, щоб йому можна було гукнути. Тому полковник двічі стрельнув по ньому.

«Шріт до нього не долетить,— думав полковник,— а він принаймні збагне, що я все знаю. Якого біса йому треба? Та ще на такому чудовому полюванні? Я ніколи не бачив, щоб полювання на качок було так старанно підготовлене, щоб усе йшло так добре, і ніколи не стріляв з такою втіхою, як сьогодні! Який гедзь укусив цього сучого сина?»