Ернест Хемінгуей: За річкою, в затінку дерев

Таких людей дуже мало на світі, і дівчина, хоч іще молода, відразу це збагнула.

«Тепер вона вдома і спить,— думав полковник.— Її місце там, а не в якійсь паршивій бочці, та ще коли кляті вабці повмерзали в кригу.

I все ж, коли б ця бочка була на двох, як би я хотів, щоб вона була тут: вона дивилася б на захід, чи не летить звідти ключ диких качок. Але вона замерзла б тут. Може, мені вдасться виміняти в когось справжню пухову куртку, — продати її ніхто не погодиться. Такі куртки видали колись випадково льотчикам.

Я міг би дізнатись, як їх роблять, і замовив би їй куртку на качиному пуху,— думав він. — Знайшов би доброго кравця, і він пошив би їй двобортну куртку, без кишені справа, й нашив би шматок замші, щоб не чіплявся приклад.

Так я й зроблю,— сказав він собі. — Так я й зроблю або дістану таку куртку в якогось дженджика й віддам її перешити. Треба дістати їй добру рушницю — «Парді—12», тільки не надто легку, або пару «Босів». В неї мусять бути рушниці не гірші, ніж вона сама. Так, мабуть, найкраще — дві рушниці «Парді»,— думав він.

Раптом полковник почув легенький шурхіт крил, що швидко махали в небі, і глянув угору. Але качки летіли надто високо. Він тільки провів їх очима. Птахи летіли так високо, що їм було видно бочку, його в ній, вабці, що повмерзали в кригу, і понуру підсадну качку, яка теж їх побачила й голосно закрякала, вірна своєму обов'язку зрадниці. Качки — то були шилохвости — полетіли собі до моря.

«Я ніколи їй нічого не дарую — це вона правильно сказала. Хіба що оте негреня. Та й то вона сама його вибрала. Так подарунків не дарують.

Ет, як би я хотів подарувати їй віру в завтрашній день, та її більш не існує. Як би хотів подарувати їй свою любов, та вона нічого не варта; усі свої багатства, та що я маю, крім оцих двох рушниць, солдатської форми, бойових нагород і книжок? Та ще полковницької пенсії.

Земними благами тебе я наділю,— подумав він.

А вона подарувала мені свою любов, смарагди, які я їй повернув, і портрет. Що ж, і портрет я завжди можу повернути. Я міг би подарувати їй свого персня,— думав він,— та де ж він у біса дівся?

Хіба ж вона візьме мій Хрест за бойові заслуги з дубовим листям, чи дві срібні зірки, чи інший мотлох — навіть ордени її рідного краю? Чи Франції? Чи Бельгії? Ну, й не треба. Надто вже це скидається на похорон.

Краще я віддам їй свою любов. Та як її, кляту, послати? I як зберегти, щоб вона не зів'яла? Її ж не покладеш на лід?

А може, тепер і кладуть? Треба спитати. А як я дістану той клятий мотор для старого?

Знайди. Знаходити вихід із скрутного становища — твоє ремесло. Знаходити вихід, коли по тобі стріляють,— поправився він.

Шкода, що цей негідник, який псує мені полювання на качок, не має справжньої рушниці; правда, у мене зараз теж нема. А то ми швидко з'ясували б, хто вміє знаходити вихід із становища. Навіть у цій паршивій бочці, посеред болота, де не можна маневрувати. Йому довелось би підійти зовсім близько, щоб поцілити мене.

Годі,— сказав він собі,— подумай краще про дівчину. Ти більше не хочеш вбивати — нікого і ніколи.

Кому ти морочиш голову?— спитав він себе.— Ти що, в святі пнешся? Ну що ж, можеш спробувати. Їй ти тоді більше подобатимешся. А ти певен? Ні, не певен,— признався він відверто.— Бог свідок, що не певен.

А що, як я справді стану святим перед смертю? Чом ні?— сказав він.— Ну, хто хоче закластись на це?»

— Ти не хочеш?— спитав він підсадну качку.

Але вона дивилася в небо у нього за спиною і тихенько крякала щось по-своєму.

Качки пролетіли надто високо, ні разу не звернувши. Вони байдуже глянули вниз і полетіли далі до моря.

«Видно, вони справді сідають там на воду,— подумав полковник.— А десь у човні на них теж чатує мисливець. Вони підлетять з підвітряного боку, і хтось напевне підстрелить їх. Та коли той мисливець почне стріляти, кілька качок можуть полетіти назад, до мене. Але все замерзло, мені давно пора їхати, чого я сиджу тут, як бовдур?

Я настріляв чимало качок і полював не гірше, а навіть краще, ніж завжди. Краще, хай йому біс,— подумав він.— Тут ніхто не стріляє краще за тебе, крім Альваріто; він іще хлопчисько і тому стріляє швидше. I все ж ти вбиваєш менше качок, ніж погані й навіть середні мисливці.

Так, знаю. I знаю чому: ми ж за кількістю більше не ганяємося, ми ж тепер не живемо за статутом, пам'ятаєш?»

Полковник згадав, як одного разу, завдяки примхливому воєнному щастю, він зустрівся ненадовго із своїм найкращим приятелем; це сталося у бою в Арденнах, і вони гнали ворога.