Ернест Хемінгуей: За річкою, в затінку дерев

— Як ти себе почуваєш?— спитала вона.

— Чудово. Ти все бачила?

— Так.

— Вранці в мене страшенно болітимуть руки,— кинув він.— Тепер, по-моєму, ми можемо спокійно піти собі. Тільки ходімо помаленьку.

— Гаразд.

— Ні, я не те хотів сказати. Нехай ніхто не думає, що ми тікаємо.

— Ми підемо дуже поволі.

I вони пішли.

— Давай спробуємо щось?

— Що саме?

— Підемо так, щоб навіть ззаду нас боялися.

— Постараюся. Тільки навряд чи в мене щось вийде.

— Ну, тоді ходімо просто так.

— Невже вони жодного разу не вдарили тебе?

— Один раз садонули кулаком в потилицю. Другий матрос, коли кинувся на мене.

— Це й є справжня бійка?

— Так, коли тобі щастить.

— А коли не щастить?

— Тоді й у тебе коліна підломлюються, і ти падаєш навзнак чи долілиць.

— А ти мене ще любиш після цієї бійки?

— Я люблю тебе ще дужче, ніж досі, якщо це можливо.

— А чому ж неможливо? Це ж чудесно! Я тепер тебе більше люблю. Я йду не надто швидко?

— Ти йдеш, як сарна по лісі, а іноді ходиш, як вовчиця або як старий койот, коли він нікуди не поспішає.

— Мені б не хотілося скидатися на старого койота.

— Ти ж їх ніколи не бачила,— сказав полковник.— Вони б тобі сподобались. Ти ходиш, як усі великі хижаки, коли вони ступають поволі. Тільки ти зовсім не хижак.

— Можеш не сумніватися.

— Пройди трохи вперед, а я подивлюсь на тебе. Вона пройшла вперед, і полковник сказав:

— Ти ходиш, як чемпіон, поки він не став чемпіоном. Коли б ти була конем, я б тебе купив, навіть якби гроші довелось позичати за двадцять процентів на місяць.

— Тобі не треба купувати мене.

— Знаю. Та не про те мова. Я мав на увазі твою ходу.

— А що тепер буде з тими людьми? Я ж зовсім не розуміюся на бійках. Може, мені слід було лишитись і подбати про них?

— Ні в якому разі,— сказав полковник.— Затям собі: ні в якому разі. Сподіваюсь, вони заробили хоч один струс мозку на двох. Нехай здихають. Вони перші почали. I до суду мене ніхто не потягне. До того ж усі ми застраховані. А щодо бійки, то скажу тобі лиш одне...

— Ну, ну, кажи!

— Коли ти поліз у бійку, то мусиш перемогти. Це головне. А решта не варта й дірки з бублика, як говорив мій давній приятель доктор Роммель.

— Невже тобі справді подобався Роммель?

— Дуже.

— Таж він був твій ворог.

— Я люблю своїх ворогів іноді більше, ніж друзів. А моряки завжди перемагають. Це я засвоїв іще у домі, що називається Пентагоном, коли ще мене пускали туди крізь парадні двері. Хочеш, давай прогуляємось або сходимо до тих розбишак та спитаємо їхньої думки.

— Сказати по правді, Річарде, досить з мене на сьогодні й одної бійки.

— Правду кажучи, і з мене досить,— признався полковник. Але сказав він це по-італійському, почавши з «Anch’io», — Ходімо до «Гаррі», а потім я проведу тебе додому.

— Ти не пошкодив хворої руки?

— Ні. Я тільки раз молоснув його по голові.

— Можна мені торкнутися до неї?

— Так, тільки обережно.

— Вона страшенно спухла!

— Перелому нема, а опух швидко спаде.

— Ти мене любиш?

— Так. Я люблю тебе двома спухлими руками і всім серцем.

«Ось як воно було, і того самого дня, а може, й іншого, сталося диво. А ти й гадки не мав про нього,— думав полковник.— Сталося величезне диво, хоч ти ніколи цього не домагався. Але й не опирався, ніколи, сучий ти сину».

Ще дужче похолоднішало, чиста вода знов затяглась крижаною плівкою, і підсадна качка навіть перестала дивитися вгору. Вона зреклася зради, турбуючись про власну долю.

«Ну й стерво ж ти,— думав полковник. — Хоч я й знаю, що це несправедливо. Адже зрада — твоє ремесло. Але чому качка приманює краще, ніж качур? Кому це знати, як не тобі,— думав він,— Хоч це й неправда. Що ж тоді правда? Самці все ж таки приманюють краще.

Тільки не думай про неї! Не думай про Ренату. Яка з цього користь? Тобі це навіть вадить. До того ж ти з нею вже попрощався. Господи, що то було за прощання! Навіть без ешафота не обійшлося. А вона полізла б за тобою і на той триклятий ешафот, якби ешафот був справжній. Жорстоке ремесло! Любити й розлучатися. Це завдає людям болю.

Хто дав тобі право зв'язуватися з такою дівчиною?

Ніхто,— відповів він собі,— Мене познайомив з нею Андреа.

Та як вона могла покохати такого нещасного сучого сина?

Не знаю,— сказав він відверто.— Слово честі, не знаю».

Він і гадки не мав, що дівчина любить його за те, що він ніколи не почуває себе нещасним, чи є в нього серцевий напад, чи нема. Він скуштував і горя, і муки, але ніколи не почував себе нещасним.