— Я люблю будь-яке полювання,— сказав полковник.— I я люблю Венецію.
Барон Альваріто відвів погляд і простяг руки до вогню.
— Так, — сказав він. — Всі ми любимо Венецію. А ви, мабуть, більше за всіх.
Полковникові не хотілося заводити пустих балачок на цю тему, і він тільки сказав:
— Ви ж знаєте, як я люблю її.
— Знаю,— сказав барон. Він дивився кудись у простір. Потім додав: — Пора будити вашого шофера.
— А він щось їв?
— Їв і спав, а потім знов їв і спав. I трохи читав книжку з малюнками, яку привіз із собою.
— Комікси,— сказав полковник.
— Треба й собі привчитися їх читати,— сказав барон. Він усміхнувся соромливою, загадковою усмішкою. — Ви б не могли привезти мені кілька з Трієста?
— Скільки хочте,— сказав полковник.— I про надлюдину, і вже зовсім фантастичні. Почитаєте замість мене. Послухайте, Альваріто, а що з єгерем, який був на моєму човні? Спочатку він просто бачити мене не міг.
— Це через ваш мундир. Військова форма союзників завжди на нього так діє. Бачте, його надто завзято визволяли.
— Як то?
— Коли прийшли марокканці, вони згвалтували його дружину й дочку.
— Мені, мабуть, треба чогось випити,— сказав полковник.
— Отам на столі є граппа.
Вони довезли барона до вілли з широкими ворітьми й посипаною жорствою під'їзною алеєю — на щастя, вілла стояла більш як за шість миль від будь-якого воєнного об'єкта і тому не постраждала від бомбардування.
Полковник попрощався з Альваріто, і той запросив його хоч би й щонеділі приїздити на полювання.
— А може, все-таки зайдете?
— Ні. Мені треба вернутися в Трієст. Перекажіть, будь ласка, вітання Ренаті.
— Неодмінно. То її портрет лежить на задньому сидінні?
— Так.
— Я скажу їй, що ви добре пополювали і що портрет цілісінький.
— Та не забудьте переказати моє вітання.
— Не забуду.
— Чао, Альваріто, дуже вам вдячний.
— Чао, полковнику. Якщо можна казати «чао» полковникові.
— А ви забудьте, що я полковник.
— Це дуже важко. На все добре, полковнику.
— Якщо трапиться щось непередбачене, попросіть її, хай зайде до «Грітті» й забере портрет.
— Гаразд, полковнику.
— Здається, все.
— Бувайте, полковнику.
Вони виїхали на шосе; почало смеркатись.
— Зверніть ліворуч,— сказав полковник.
— Але ж та дорога не на Трієст, пане полковнику,— зауважив Джексон.
— До дідька дорогу на Трієст! Я наказав вам звернути ліворуч! Ви гадаєте, на світі тільки одна дорога на Трієст?
— Ні, пане полковнику. Я лише хотів звернути увагу пана полковника...
— А вас, хай йому чорт, ніхто не просить звертати ні на що мою увагу! Мовчіть, поки я сам до вас не озвуся.
— Слухаю, пане полковнику.
— Вибачте, Джексоне. Я хотів сказати, що знаю, куди їхати, і мені хочеться спокійно подумати.
Вони їхали старою дорогою, яку він так добре пам'ятав, і полковник думав: «Ну що ж, обіцянку свою я все ж таки виконав — послав чотири качки до «Грітті». Полювання було невдале, і жінка того бідолахи не матиме великої користі з пір'я. Зате качки великі та жирні — буде чим поласувати. Ех, забув дати Боббі ковбаси!
Написати записку Ренаті не було часу. Та що міг би я їй написати, крім того, що ми вже сказали одне одному?»
Він вийняв з кишені блокнот і олівець, потім увімкнув лампочку для читання карти і знівеченою рукою написав великими друкованими літерами короткий наказ.
— Сховайте в кишеню, Джексоне, і в разі потреби зробите, як я написав. Якщо станеться те, що тут зазначене, виконайте наказ.
— Слухаю, пане полковнику,— відповів Джексон і, взявши вільною рукою складений папірець, засунув його у верхню ліву кишеню мундира.
«А тепер відпочивай, — сказав собі полковник.— У тебе лишилась одна турбота — про себе, а це вже розкіш.
Армії Сполучених Штатів ти більше не потрібен. Тобі це ясно дали зрозуміти.
З дівчиною своєю ти попрощався, й вона попрощалась з тобою.
Тут усе дуже просто.
Стріляв ти добре, і Альваріто все розуміє. Ну що ж.
Якого ж біса ти хвилюєшся? Ти ж не з отих нікчем, яких турбує, що з ними буде, коли вже нічим не зарадиш? Сподіваюся, що ти не такий».
I тут його схопило — він чекав цього відтоді, як збирали вабці.
«Ще два рази — і кінець,— подумав він,— хоч мені й пророкували, що я витримаю чотири. Мені завжди з біса щастило».
Раптом його знову схопило, і то дуже сильно.
— Джексоне,— сказав він,— знаєте, що сказав якось генерал Томас Джексон. Тоді, коли його спостигла нагла смерть? Я навіть вивчив це напам'ять. За точність, звичайно, не можу ручитись. Але так принаймні переказують. «А. П. Хіллу приготуватись до атаки, — сказав він. Потім почав марити. А тоді додав: — Ні, ні, переправимося і відпочиньмо там, за річкою, в затінку дерев».
Читать дальше