Гі Мопассан: Твори. Том 1

Цей значною мірою песимістичний роман про змарноване безцільне життя все ж завершується надією на те, що воно може бути кращим. Останні слова твору набувають філософського змісту: «Життя, бачите, ніколи не буває ні таким добрим, ні таким поганим, як думають». І. С. Тургенєв, прочитавши «Життя», писав у одному з листів, що «з часів появи «Мадам Боварі» нічого подібного не з’являлося… оскільки роман Мопассана є одним із найвидатніших явищ». У іншому листі письменник додав: «Роман — розкіш, і чистоти замало не шіллерівської». Через кілька місяців, 3 вересня 1883 року, в невеличкому містечку Бужіваль поблизу Парижа І. С. Тургенєва не стало. Для Мопассана це був важкий удар: пішов з життя останній наставник і вірний друг.

Слуга письменника, який працював у нього з 1883 року до останніх днів, свідчив у своєму щоденнику «Спогади про Гі де Мопассана» (1911), що влітку 1884 року той почував себе значно краще, ніж за рік до того, і знаходив розраду в морських прогулянках. «Він дивовижно спритний, — записує Тассар, — очі його бачать усе, він знає море не гірше за старого матроса». Мопассан відвідав Корсіку та Італію й повернувся до Етрета, де за рік до того збудував віллу «Ля Гійотт». У 1885 році вийшли три збірки новел — «Туан», «Казки дня і ночі», «Іветта»— і найкращий роман Мопассана «Любий друг».

На цей час Мопассан уже встиг побувати в завойованому п'ятдесят років тому Алжірі, де став свідком політики французьких колонізаторів. У самій Франції він бачив швидке сходження до високих посад і неймовірне збагачення аморальних і нахабних пройдисвітів — явище, поширене у Третій республіці. Так виник задум твору, героєм якого мав стати нахабний, цинічний і безпринципний шукач легкої наживи Жорж Дюруа, колишній вояка експедиційного корпусу в Алжірі, постать надзвичайно типова. Породження своєї епохи, він проходить шлях бальзаківського Растіньяка, досягаючи мети найогиднішими засобами. Щоправда, між цими двома персонажами існує й значна відмінність — адже Растіньяк розумніший, освіченіший і на початку свого падіння в ньому переважають благородство та гуманність, тобто якості, цілком відсутні в Дюруа. У буржуазному суспільстві мопассанівський герой займає найнижчий щабель, але, хворобливо самолюбний, хоче будь-що досягти верхів. Дюруа розуміє, що це під силу лише безпринципному шахраєві й лицемірові. І він робить блискавичну кар’єру. Дарма, що йому спочатку доводиться елементарно поступатися гідністю, принижуватися, брехати і зраджувати, користуватися послугами своїх коханок, перебувати в ролі альфонса, вдаватися до погроз, шахрайства і відвертого шантажу. Йому в усьому щастить. Мерзотник, аморальний егоїст і цинічний хижак врешті опиняється у вищих колах суспільства, за кермом влади. У кінці роману його тесть, мільйонер-фінансист Вальтер, котрий досяг багатства і влади схожими методами, дивлячись на тріумф Дюруа, з острахом думає: «Атож, далеко сягне цей негідник!» Він розуміє, що на зміну йому приходить покоління ще страшніших і безсоромніших ділків.

На широкому тлі буржуазної дійсності з'являються десятки найрізноманітніших Гі представників, утворюючи цілу галерею типових образів. Це і згадуваний вже Вальтер, що вершить державну політику, і покірливий йому міністр Ларош-Матьє, і безпринципні журналісти Форестьє, Ріваль, Гома, Буаренар, і світські жінки Мадлен Форестьє і Клотільда де Марель. Мопассан майстерно довів, що в їхньому оточенні немає нічого святого, — все переводиться на гроші, все продається, аж до людських почуттів включно. За два роки до появи «Любого друга» Мопассан написав памфлет «Чоловік проститутка», у якому твердив, що подібне явище стало типовим для Франції 80-х років, що газети і «палата депутатів» переповнені чоловіками-проститутками. В особі Жоржа Дюруа письменник з нищівною правдою змалював класичний зразок такого «діяча». Проституюють не тільки світські жінки, а й усі згадані вище персонажі роману. Про вірність цього спостереження Мопассана свідчить написана тридцятьма роками пізніше стаття В. І. Леніна «Капіталізм і преса»: «Загальна продажність. Проституція всіх сортів, незаконна й законна, шлюбом освячена… Злодії, публічні чоловіки, продажні письменники, продажні газети… Це цвіт «вищого світу» [1] Ленін В. Т. Повне зібр. творів. — Т. 25.— С. 7–8. .

У 80-х роках Франція почала активну колоніальну політику, захопила ряд колоній в Африці й Азії. Цей процес знайшов своє відображення і в художній літературі. З’явилися твори, що вихваляли колоніальні загарбання, теоретично обгрунтовували право європейців на них. Проте окремі письменники різко засуджували колоніальну систему. Першим серед них був Жюль Верн, другим — Мопассан. У своїй книзі алжірських вражень «Під сонцем» (1884) він гнівно засудив лицемірство і злочини французької колоніальної адміністрації, виступив з рядом антиколоніальних статей Типовим носієм найгірших рис жадібного й жорстокого колонізатора у нього став Жорж Дюруа, а також колишній спагі, капітан Маре («Мохамед Пройдисвіт», 1884). Завойовникам Мопассан протиставляє працездатність, мудрість і стриманість арабів, їхню любов до незалежності й свободи («Алюма», 1889, книга подорожей «Мандрівне життя», 1890 тощо).