Гі Мопассан: Твори. Том 1

Потрапивши у вир війни з пруссаками, Мопассан з гнівом спостерігав безладні дії лякливого, бездарного командування, панічний відступ французького війська, зовсім не підготовленого до бойових дій, невиправдану жорстокість офіцерів і солдатів, квапливі допити й розстріли, кинутих напризволяще поранених і вбитих товаришів. Свою оцінку всьому цьому він відверто висловив у статті «Війна» (1883), суворо засуджуючи реакційні уряди, що розпалюють війни: «У день, коли народи зрозуміють це і самі вчинять суд над убивчою силою, в день, коли вони відмовляться йти на безглузду смерть, обернувши зброю проти тих, хто їм дав її для різанини, — в той день буде кінець війні». Війну він визнавав лише ту, що її вів народ, захищаючи свої оселі і свою батьківщину. До речі, Мопассану належить вираз «окупація і опір», що набув особливого поширення в часи окупації Франції гітлерівцями.

Тема війни червоною ниткою пройде через усю творчість письменника. Новели «Мадемуазель Фіфі» (1882), «Два приятелі», «Поєдинок», «Святий Антоній», «Дядько Мілон», «Пригоди Вальтера Шнафса» (все написано у 1883), «Тітка Соваж» (1884), «Полонені» (1885), незакінчений роман «Анжелюс» (1892), ряд публіцистичних творів, дорожніх нотаток і щоденників чітко виявляють соціальні та політичні симпатії письменника. З уїдливою іронією зображає він лицемірство й підлоту різних типів буржуа, які ніколи по-справжньому не захищали батьківщину, а якщо ніби й проголошували себе її рятівниками, то лише в суто егоїстично-корисливих цілях. Висновок Мопассана нищівний — нажива для них далеко важливіша, ніж захист вітчизни, зрада вигідніша за будь-які патріотичні вчинки.

Раптовий успіх молодого таланту не був випадковим, йому передувала довга, напружена і вперта праця. Літературна школа, яку він пройшов у Флобера, одного з найкращих майстрів художнього слова, відіграла значну роль у становленні Мопассана-художника. Від свого вчителя він сприйняв не тільки відразу до прагматичного духу буржуазної дійсності та різко критичну настанову, спрямовану на викриття духовної вбогості і сірості існування усіх прошарків буржуазного суспільства, а й ряд його естетичних принципів. Зокрема, він завжди звертав увагу на форму твору, ретельно працював над кожним словом і виношував те єдине, що найкраще характеризує зображуваний предмет.

Після смерті Флобера (1890 р.) Мопассан зблизився з другом покійного І. С. Тургенєвим, якого молодий автор називав «одним з найкращих письменників нашого часу». В одній із статей про Тургенєва («Винахідник слова «нігілізм», 1880) Мопассан докладно розповів, чим саме полонив його цей незвичайний «московіт», особливо підкреслюючи у його творах постійний пошук «правди життя», незрівнянне і могутнє реалістичне мистецтво, незмінне зацікавлення людською особистістю, прагнення завжди відшукати її світлі сторони. Мопассана приваблювала здатність Тургенєва завжди перебувати в центрі літературного життя, обстоювати найпередовіші літературні погляди і принципи. Та незважаючи на значний вплив двох видатних письменників, Мопассану пощастило лишитися своєрідним і оригінальним художником-реалістом, який, продовжуючи і розвиваючи традиції своїх попередників, ішов своїм неповторним шляхом.

Успіх «Пампушки» відкрив Мопассану двері до найпопулярніших видавництв, газети боролися за право друкувати його новели. Наступні роки письменник працював з граничним напруженням, його працездатність здавалася невичерпною. За десять років він написав шість романів, двадцять збірок, до яких увійшло понад триста новел, три книжки дорожніх нарисів і велику кількість публіцистичних статей. Однак уже з початку 80-х років у Мопассана почалися тривожні головні болі, він дедалі гірше бачив на одне око. Наближалася невблаганна важка недуга і він, ніби передчуваючи її швидкий розвиток, поспішав — так багато хотілося йому сказати людям! Одна за одною з’являються збірки новел — «Дім Тельє» (1881), «Мадемуазель Фіфі» (1882), «Оповідання вальдшнепа» (1883), а в 1884 році у світ вийшло три збірники. Різні за тематикою, жваві, веселі й життєрадісні, новели цих років нагадували оптимістичні історії епохи Відродження. Не випадково серед його улюблених попередників був майстер іронічно-сатиричного сміху Франсуа Рабле.

Довгі роки Мопассан виношував план першого великого твору, а потім, уже написавши, знову й знов вимогливо переробляв його відповідно до настанов Флобера. Нарешті роман «Життя» у 1883 році побачив світ. Його події, як і в романах Бальзака, розгортаються на широкому соціально-політичному тлі 20—30-х років XIX ст. ГІевною мірою симпатизуючи давньому дворянству, яке було для Мопассана носієм старовинних традицій, культури й високих філософських ідеалів, він водночас бачив поступову його деградацію та зростаюче духовне зубожіння під натиском егоїстичної і невблаганної буржуазії. Соціапьну приреченість дворянства поділяє й головна героїня Жанна де Во, яка, живучи у примарному світі минулого, виявляється абсолютно не пристосованою до нових умов існування. Драматичний розрив між романтичними мріями та брутальною дійсністю призводить не тільки до зруйнування високих ідеалів, але й до повного краху всього її життя, сповненого гірких розчарувань.