Гі Мопассан - Твори. Том 1

Мопассан виявляє гостру спостережливість не лише тоді, коли розкриває стосунки між людьми, але й коли змальовує картини природи, у яку був закоханий усе життя. У нього немає жодного твору, де б він не змальовував якийсь пейзаж — ліс, поле, пагорби, море, болото. До того ж підібні картини — не самоціль художника, вони мають чітко визначене завдання — підкреслити почуття або настрій персонажа. Один з французьких дослідників звернув увагу, що новели Мопассана рясніють точними даними про стан повітря і його температуру, але особливо багато письменник говорить про запахи, що оточують героя, зазначаючи навіть їхнє джерело. Не менше у Мопассана описів неба, хмар, сонця, місяця і, безперечно, улюбленого моря — то спокійного, то розбурханого.

Новели Мопассана охоплюють майже всі сторони існування буржуазного суспільства, викриваючи його устої, що спираються на егоїзм і жорстокість, лицемірство і брехливість («П’єро», 1882; «Гарсоне, кухоль пива!», 1884; «Баронеса», 1886). У багатьох з них відбито обмежений і жалюгідний світ чиновництва, з яким письменник був добре обізнаний за часів праці у Морському міністерстві. То були роки, отруєні наклепами, заздрощами та інтригами його колег, які не могли простити Мопассану незалежної поведінки і занять літературою. Він добре розумів причини такої поведінки цих чиновників, що мусять пнутися зі шкури, аби «вибитися в люди». Звідси їхня скнарість, жадібність, хворобливе честолюбство, плазування й підлабузництво. Повсякденна, сповнена постійної ворожості й підозри атмосфера, сірість і злиденність животіння перетворює їх на тупих, жадібних і лихих людців, здатних на всяку підлість («Старий», 1882; «Спадщина», «Королева Гортензія», «Орден», 1883; «Посаг», «Парасоля», 1884). Та коли Мопассан розповідає про долю якогось дрібного чиновника, уїдлива іронія і гротеск змінюються у автора на неприховане співчуття і серйозні роздуми («Прогулянка», «Намисто», 1884).

У зв’язку з тогочасною модою на фантастичне і надреальне, що виникла у 70—80-і роки, у Мопассана з’являються новели про психопатологічні випадки та «страшні» історії. Однак сам письменник пояснював усі факти в них реальними причинами («Рука», 1883; «Вовк», 1882; «Волосся», «Різдвяна казка», «Жах», 1884).

Наприкінці 80-х років новели Мопассана часто стають дуже похмурі, песимістичі, у них з’являються думки про обмеженість людського розуму, самотність, безумство й смерть («Горля», «Покійниця», 1887; «Хто знає?», 1890; новели збірки «Марна краса»). Усе це свідчило, що в творчості письменника намітився злам, його матеріалістичний світогляд, який визначав усю попередню творчість, поступово зникав і сам Мопассан почав схилятися до визнання надприродних і містичних явищ.

Можливо, ця криза пояснювалася і швидко прогресуючою недугою. Адже вже восени 1890 року лікарі категорично заборонили йому писати. Мопассан відмовлявся від численних запрошень, відпочивав, бажаючи відновити сили. Багато подорожував, шукаючи у швидких переїздах забуття від хвороби, відвідав Тараскон, вольтерівський маєток у Ферне, Тулузу… І, намагаючися працювати, складав творчі плани, яким не судилося збутися. У 1891 році Мопассан почав писати великий роман: «Маю вже п’ятдесят сторінок «Анжелюса», — повідомляв він приятелям. — Рік праці, більше не зміг ні рядка». А 2 січня 1892 року в Мопассана почалися галюцинації… Він помер у психіатричній клініці 6 липня 1893 року і був похований на цвинтарі Монпарнасу.

На творах Мопассана і його особистому житті позначилися ті важливі соціально-політичні зміни, що відбувалися у Франції другої половини XIX сгг. Він був свідком безславного падіння ненависного народові правління Луї Бонапарта і його Другої імперії, особисто пережив трагічні події франко-прусської війни, але творчість його грунтується на міцній основі — непорушній і щирій любові до людини.

Еміль Золя мав рацію, сказавши над могилою письменника: «Він лишиться у пам’яті одним із найнещасніших і найщасливіших людей на землі»

В. ПАЩЕНКО

Спакувавши валізи, Жанна підійшла до вікна. Дощ не вщухав.

Цілу ніч злива стукотіла в шибки й покрівлі. Здавалося, нависле небо, обважнівши від води, прорвалось і виливалось на землю, обертаючи її в кашу і розчиняючи, як цукор. Важкою спекою дихали пориви вітру. Дзюркотіння струмків заповнювало безлюдні вулиці; будинки, як губки, вбирали в себе вогкість, що просочувалася всередину й виступала потім краплями на стінах, од підвалів до горищ.