Алессандро Мандзоні - Заручені

— Але яка ж істинна спонука, що змушує вас прийняти чернецтво?

Добрий пастир і не підозрював, яку болючу струну він зачепив, а Гертруда зробила над собою велике зусилля, щоб якимсь чином не виказати сум'яття, викликане в ній цими словами.

— Головна спонука,— відповіла вона,— це бажання служити богові й уникнути світових спокус.

— А чи не криється за цим якоїсь прикрості? Якоїсь... вибачте мені... примхи? Адже часом і миттєве прикре переживання може справити враження, яке здається незгладним, вічним а потім, коли його причина зникає і настрій, кращає, тоді...

— Ні, ні,— поквапилася відповісти Гертруда,— причина саме та, яку я вказала.

Більше з бажання повністю виконати свій обов'язок, аніж через переконаність у необхідності цього, вікарій і далі ставив запитання, але Гертруда твердо вирішила обдурити його до кінця. Крім відрази, яку викликала в неї думка, що про її вагання дізнається цей поважний і справді добрий пастир, котрий, здавалося, був такий далекий від того, щоб підозрювати її в чомусь такому, бідолашка подумала, що він справді міг би перешкодити їй стати черницею; але ж на цьому й скінчилась би вся його участь у її долі, все його сприяння. Бо після його відвідин вона зосталась би віч-на-віч із князем. І добрий пастир не дізнався б, що потім довелося би перетерпіти їй в цьому домі, а якби й дізнався, то попри все своє бажання не зміг би нічим зарадити, хіба що спокійно й витримано поспівчувати їй — це звичайно з поштивості роблять стосовно всякого, хто дав підставу або привід для чиненого йому зла.

Випробувальник раніше стомився питати, ніж нещасливиця — обдурювати, і, чуючи відповіді, весь час погоджені між собою, та не маючи жодної підстави сумніватися в їхній щирості, він урешті заговорив інакше: зрадів разом з випробуваною, почав навіть вибачатися, за те, що забрав у неї стільки часу на виконання свого обов'язку, і додав від себе кілька слів, які, на його думку, могли ще дужче утвердити дівчину в її намірі. На цьому вони й розпрощалися.

Перейшовши анфіладу кімнат і прямуючи до виходу, вікарій зустрів князя, який нібито випадково проходив мимо, і поділився з ним радістю з приводу чудового умонастрою його дочки. Князь, який весь цей час переживав болісний страх, по цьому повідомленні зітхнув з полегшенням; забувши про свою звичайну поважність, ледве не бігцем попрямував до Гертруди й засипав її похвалами, лестощами та обіцянками. При цьому він виявив досить-таки щирі радість і ніжність,— так уже влаштована складна тканина органа, що зветься людським серцем.

Ми не станемо супроводити Гертруду в безперервному круговороті розмаїтих видовищ і розваг. Не станемо ми й докладно описувати зміну її душевних переживань, бо тоді вийшла б історія нескінченних страждань і вагань, надто одноманітна й подібна до того, про що вже мовилось вище. Краса природи, різне оточення й усілякі розваги, які вона діставала, перебуваючи в постійному русі на відкритому повітрі, робили для неї ще осоружнішою саму думку про те місце, де вона зрештою востаннє вийде з екіпажа й уже залишиться назавжди. Ще гострішими були враження від усяких святкувань і прийомів гостей. Сам тільки вигляд наречених, яких при ній називали так у найзвичайнішому й прямому розумінні, завдавав Гертруді нестерпних страждань і викликав у неї пекучу заздрість. І подеколи при погляді на когось їй починало здаватися, що верх блаженства — це можливість називатися чиєюсь нареченою. Іноді пишнота палаців, блискуче довкілля, веселий гомін і шум святкувань п'янили її, викликаючи таке нестерпуче прагнення до радощів життя, що вона давала собі обіцянку відректися, перетерпіти все що завгодно, аби тільки не вертатися під похмуру, мертву сінь монастиря. Та всі ці наміри розвіювалися мов порох при серйознішому розгляді майбутніх-труднощів, при одному тільки погляді на князеве обличчя. І тоді від думки про необхідність назавжди розлучитися з мирськими задоволеннями їй робилося гірко й боляче. Отак хворий, якого мучить гостра спрага, з шаленою люттю дивиться на ложку води і ледве не зі злістю відштовхує її від себе, хоча навіть це єдине, що лікар дозволяє йому випити.

Тим часом вікарій черниць видав потрібне свідоцтво, надійшов також дозвіл скликати капітул для прийняття Гертруди. Капітул відбувся; як і слід було сподіватися, при таємному голосуванні було зібрано дві третини необхідних за статутом голосів, і Гертруду прийняли. Сама вона, вимучена нескінченними сумнівами, почала просити прискорити, скільки це можливо, її вступ до монастиря. Звичайно, не знайшлося нікого, хто став би стримувати таку нетерплячку, і її бажання було вдоволено. Урочисто привезена до монастиря, вона вбралася в чернече одіння. Після річного послушництва, коли вона то каялась у вчиненому, то каялась у самому каятті, настав час проказати обітницю, той час, коли треба було сказати «ні», що тепер прозвучало б ще дивніше й несподіваніше, ніж будь-коли доти, або ж повторити уже стільки разів мовлене «так». Вона повторила його й стала черницею навіки.