Алессандро Мандзоні - Заручені

Отак прожила вона кілька років, не маючи змоги проявити себе в якийсь інший спосіб. Але, на її лихо, нагода для цього трапилася.

Серед інших відмінностей і переваг, наданих їй як відшкодування за те, що вона ще не могла стати абатисою, їй було дозволено жити на особливій монастирській дільниці. У сусідстві з монастирем стояв будинок, де мешкав молодик, злочинець за фахом, один із тих, хто з допомогою найманих убивць і в спілці з такими самими злочинцями міг у ті часи до певної міри знущатися з законів і властей. Наш рукопис називає його Еджідіо, замовчуючи прізвище. Із свого віконця, що виходило просто на невеличкий дворик цієї монастирської дільниці, Еджідіо часом бачив Гертруду, коли та переходила дворик або ж гуляла там на дозвіллі. Скорше під'юджуваний, аніж наляканий небезпекою та мерзенністю свого заміру, він одного чудового дня зосмілився заговорити до неї. Нещасливиця відповіла.

В перші хвилини вона зазнала почуття задоволення, щоправда, не зовсім невинного, зате жвавого. В нудну душевну порожнечу тепер вдерлося захопливе постійне заняття, можна сказати, життя забило джерелом. Але це задоволення було схоже на зміцнюючий напій, винайдений жорстокістю стародавніх людей, який підносили засудженому до смертної кари, щоб додати йому сили терпіти тортури. В усьому поводженні Гертруди сталася різка зміна: вона зробилась набагато стриманіша, спокійніша, кинула насміхатися й бурчати, стала лагідніша, чемніша, аж сестри вітали одна одну з такою щасливою зміною; але вони, звичайно, зовсім не здогадувались про істинну причину цієї зміни, не розуміли, що нова чеснота була не що інше, як лицемір'я, яке доповнило собою інші пороки. Проте ця видимість, ця, так би мовити, зовнішня білизна протрималася недовго. Дуже швидко Гертрудині спокій та привітність вичерпались і відновилися її звичні дивацтва та злі вихватки, знову почали лунати прокльони та насмішки щодо «монастирської тюрми», вимовлені подеколи висловами недоречними в такому місці й з таких уст. Але після кожного такого вибуху наставало каяття, велике старання загладити свою провину з допомогою добрих і лагідних слів. Сестри, скільки було можливо, терпіли ці припливи й відпливи, приписуючи їх химерній і мінливій вдачі синьйори.

Якийсь час ніхто з черниць, очевидячки, ні про що не здогадувався. Та якось синьйора засперечалася за якісь плітки з однією послушницею й заходилася картати останню на всі заставки, ніяк не бажаючи дати їй спокій. Послушниця довго терпіла, аж губу прикусила, та врешті не витримала й кинула наставниці, що вона, мовляв, дещо знає і в свій час неодмінно скаже, де треба. Від тієї хвилі синьйора згубила спокій. Але не минуло й кількох днів, як раз уранці послушниця не з'явилася виконувати свої звичайні обов'язки. Пішли по неї до келії — послушниці там не було; почали гукати — ніхто не відповів; шукали її всюди, обнишпорили все приміщення від горища до підземелля — ніде її не знайдено. І хтозна, які б виникли припущення, коли б під час пошуків не виявили дірки в садовому мурі. Ця обставина наштовхнула всіх на думку, що вона вибралася саме цим шляхом. Було проведено старанні пошуки в Монці та її околицях, особливо в Меде, звідки втікачка була родом, писали в різні кінці, але жодного разу не одержали ані найменших повідомлень. Напевно, дещо й дізналися б, якби, замість шукати далеко, заглянули чимближче. Після загального подиву,— бо ж ніхто не вважав її здатною на таке,— і тривалих пересудів дійшли висновку, що вона, видно, втекла і, можливо, дуже далеко. А що в однієї сестри вихопилось зауваження: «Вона, певно, переховалася в Голландії»,— то відразу стали говорити,— і ця версія утвердилася на якийсь час у монастирі й за його межами,— що вона втекла до Голландії. Однак синьйора, очевидно, не поділяла загальної думки. Не те, щоб вона не вірила цій версії чи то заперечувала її з особливих міркувань: якщо вони в неї були, то вже, зрозуміло, ніхто не вмів так добре приховувати їх, як вона; і, крім цієї історії, що її таємничі глибини їй хотілося зачіпати якмога менше, не було іншої теми, від обговорення якої вона утримувалася з такою охотою. Але що менше вона говорила про це, то більше думала. Скільки разів упродовж дня образ тієї жінки несподівано вимальовувався в її уяві, стояв перед нею й не хотів зникати! Як їй хотілося бачити втікачку живою, бачити її плоть, а не тримати її образ вічно в думках, не бути вимушеною вдень і вночі перебувати під владою тієї невловної, страшної і безплотної тіні! Як хотілося Гертруді почути її живий голос, хоч би чим він загрожував їй, а не дослухатися до постійного примарного шепоту звідкись із глибин свого серця і чути слова, повторювані з такими невтомними впертістю й настирливістю, на які не здатна жодна жива істота.