Алессандро Мандзоні - Заручені

Одна із своєрідних і таємничих властивостей християнської релігії полягає в можливості скерувати й утішити кожного, хто звертається до неї з будь-якою метою, за всяких обставин. Якщо є ліки проти минулого, вона їх вкаже, постачить ними і дозволить будь-що скористатися з них, якщо ж таких ліків немає, то вона надасть змогу сприймати те минуле під іншим кутом зору, не таким трагічним. Вона мудро навчить продовжувати те, що було почато через легковажність, схилить душу з любов'ю присвячувати себе тому, що було нав'язано силою, і зробить так, що необміркований, але безповоротній вибір набуває всієї святості, всієї мудрості, скажімо прямо — всіх радощів істинного покликання. Це — шлях, яким людина, хоч би з якого лабіринту чи безодні потрапила на нього, зробивши бодай один крок, зможе йти впевнено й охоче далі і досягти врешті радісного кінця.

Отак і Гертруда, ставши черницею, могла б здобути спокій і радість, незалежно від того, яким шляхом вона прийшла б до цього, але нещасна билася в ярмі і тим сильніше відчувала його тягар і удари. Безперестанне жалкування за втраченою свободою, відраза до свого справжнього становища, стомлива погоня за бажаннями, яким не судилося здійснитися,— ось чим повнилась її душа. Вона знову й знову переживала своє гірке минуле, перебирала в пам'яті всі обставини, які привели її в монастир, і втисячне даремно намагалася знищити подумки те, що вчинила насправді; Гертруда попрікала себе в нікчемності, а інших — у тиранії й віроломстві, і знов каялася. Вона обожнювала й водночас оплакувала свою красу, жаліла свою молодість, приречену на повільну муку, а іноді заздрила тому, що будь-яка слабка жінка з яким завгодно сумлінням, там, за монастирським муром, може вільно тішитися всіма мирськими благами.

Їй був осоружний вигляд черниць, котрі доклали зусиль, щоб заманити її сюди. Вона пригадувала хитрощі й улещення, до яких вони вдавалися, й тепер відплачувала за них грубощами, образами, ба навіть прямими докорами. А тим здебільше доводилося мовчки ковтати все це, бо хоч князь і тиранив свою дочку, зачинивши її в монастирі, проте, коли здійснив свій намір, то аж ніяк не був схильний допускати, щоб хтось інший перечив його дитині. Тим-то найменший шум, зчинений черницями, міг би спричинити до втрати його високого заступництва, а то й перетворити заступника на ворога. Гертруда ніби мала б почувати деяку прихильність до інших сестер, які і не встрявали в ці інтриги, і не виявляли бажання бачити її в числі своїх подруг, а любили її просто так, як ровесницю. Побожні, завжди веселі й метушливі, вони своїм прикладом показували їй, що навіть тут, у затворництві, можна не просто жити, ба й втішатися життям. Проте й ці були їй осоружні, але вже з іншої причини. Їх побожний і вдоволений вигляд правив ніби за докір її неспокоєві, її вередливій вдачі, і вона не втрачала нагоди висміяти їх позаочі як святенниць і облудниць. Може б, вона ставилась до них не так вороже, якби знала або ж бодай здогадувалась, що кілька чорних куль [60] Чорна куля (в протилежність білій) означав голос «проти». , виявлених у виборчій скриньці, коли вирішувалось питання про її прийняття, поклали якраз вони.

Іноді вона знаходила деяку втіху в свому становищі повелительки, в тій шанобі, якою її було оточено в монастирі, в поздоровчих візитах, що їх робили їй різні особи з околу, в улаштуванні якої-небудь справи, у виявленні комусь свого заступництва й, врешті, у величанні її «синьйорою». Та чого були варті всі ці утіхи? Її мало вдоволене серце хотіло іноді дістати втіху й від релігії, щоб відчути цілковиту насолоду. Але це дається тільки тому, хто нехтує всякими іншими втіхами, як ото потерпілий аварію корабля: коли він хоче вхопитися за дошку, яка може винести його цілим і неушкодженим на берег, то повинен спершу розтулити кулак і випустити водорості, за які був судомно вхопився в підсвідомому пориві.

Невдовзі після виречення обітниці Гертруду призначено наставницею монастирських вихованок. Подумати тільки, як мали почуватися ці дівчатка під таким наставництвом! Колишні її повірниці вже повиходили з монастиря; та в ній самій ще залишалися живими всі пристрасті тієї доби, й вихованки якоюсь мірою повинні були відчути на собі їхню дію. Коли вона думала, що багатьом із них випаде жити у вже назавжди забороненому для неї світі, вона починала почувати до цих бідолашок люту злобу, майже жадобу помсти, й всіляко утискувала їх, тиранячи й примушуючи заздалегідь розплачуватися за ті радощі, які чекали їх у майбутньому. Якби в такі хвилини хто послухав, з яким наставницьким презирством картала вона їх за найменшу провину, той би сприйняв її за жінку фанатичного, сліпого благочестя. В інші хвилини все та сама відраза до монастиря, до статуту, до послуху виявилась у Гертруди в нападках геть протилежного настрою. Тоді вона не тільки терпіла галасливі розваги своїх вихованок, а й навіть заохочувала їх; втручалася в ігри дівчаток і вносила в них безлад; брала участь у їхніх розмовах і штовхала їх далеко за межі тих намірів, з якими ці розмови почато. Якщо одна з них дозволяла собі сказати щось про балаканину матері абатиси, Гертруда починала пародіювати її й робила з цього цілу комічну сцену; наслідувала вираз обличчя однієї черниці, ходу другої і при цьому заливчасто сміялася, однак цей сміх не веселив її.