Алессандро Мандзоні - Заручені

Десь через рік після цієї події Лючія була рекомендована синьйорі й вела з нею розмову,— саме на ній і спинилася наша розповідь. Синьйору цікавило геть усе, що стосувалося переслідування з боку дона Родріго, а про деякі подробиці вона розпитувала з такою сміливістю й пристрасністю, що все це здавалося, і не могло не здаватися, зовсім несподіваним для Лючії, яка ніколи не думала, що подібні сюжети можуть викликати цікавість черниць. Не менш дивними були й судження, якими синьйора пересипала свої запитання або ж які вона мимоволі висловлювала. Здавалося, вона ніби аж висміювала ту страшну огиду, яку Лючія почувала до цього синьйора, і запитувала, чи він, бува, не виродок, коли вселяє такий страх; здавалося, вона була готова вважати дурною саму Лючіїну впертість, якби та не була викликана перевагою, яку дівчина віддавала Ренцо. Про останнього Гертруда почала розпитувати таке, аж її співрозмовниця, зніяковівши, почервоніла. Тут, схаменувшись, чи не надто вона розпустила язика, що супроводив химерний політ її фантазії, Гертруда спробувала поправити становище й витлумачити свою балаканину в хороший бік, та було пізно: у Лючії так і зостався якийсь неприємний осад і неясний страх. Опинившись врешті віч-на-віч з матір'ю, вона розповіла тій усе. Але Аньєзе, як більш досвідчена, трохи розвіяла її сумніви й по-своєму розкрила цей секрет. «Не дивуйся цьому,— сказала вона,— коли набагато краще пізнаєш світ, як знаю його я, то побачиш, що тут нема чому дивуватися. Синьйори — таж вони всі, хто більше, хто менше, один так, другий інак, трошки пришелепкуваті. Треба дати їм виговоритись, а надто коли маєш у них потребу, і вдати, ніби слухаєш їх серйозно, наче вони говорять діло. Ти чула, як вона мене урвала, ніби я бовкнула якусь дурницю? А я зовсім не звернула на це уваги. Усі вони такі. Тим часом треба дякувати богові, що ця синьйора, видно, поставилась до тебе добре і справді хоче взяти нас під свій захист. А втім, дочко, якщо тобі ще доведеться мати справи з синьйорами, то ти багато чого наслухаєшся, ой багато».

Бажання зробити послугу отцю настоятелеві, приємна свідомість того, що ти заступниця іншим, думка про те хороше враження, яке могло скластися у всіх після її втручання з таким святим наміром, перші ознаки прихильності до Лючії та деяка втіха від думки, що робиш добро невинній істоті, підтримуєш і втішаєш пригноблених,— усе це схилило синьйору взяти близько до серця долю бідолашних утікачок. За настійливою вимогою синьйори та з поваги до неї їх поселили в квартирі воротарки у сусідстві з монастирем і вважали ніби монастирськими службовцями. Мати й дочка раділи від щирого серця, що так швидко пощастило знайти надійний і високоповажний притулок. Обом дуже хотілося жити там у цілковитій невідомості, однак у монастирі це виявилось не так просто, тим паче що був чоловік, який украй наполегливо намагався довідатися про одну з них і в чиїй душі до колишньої пристрасті й досади прилучилася тепер іще й злість, бо його було випереджено й пошито в дурні.

Залишмо поки що жінок у їхньому притулку й вернімося до палаццо дона Родріго в ту хвилю, коли він саме чекав наслідків свого лиходійського задуму.

Мов та зграя хортів, котрі після невдалої гонитви за зайцем присоромлені вертають до хазяїна, поопускавши голови й попіджимавши хвости, вертали цієї сумбурної ночі браві до палаццо дона Родріго. Господар ходив у потемках туди й сюди по незаселеній кімнаті горішнього поверху з вікнами на майданчик перед замком. Час від часу дон Родріго зупинявся, дослухаючись, і дивився крізь шпарки поточених шашелем віконниць; він був повен нетерплячки й почасти тривоги не тільки через невпевненість в успіху, але й через можливі наслідки, бо це був найповажніший і найризикованіший захід з усіх, які будь-коли задумував наш відважний герой. Проте він заспокоював себе думкою про остороги, до яких вдавався, щоб усунути всякі докази, якщо не підозри.

«Ну, а на підозри,— думав він,— мені наплювати. Хотів би я знати, чи вишукається охочий забратися сюди, щоб подивитися, чи тут дівка, чи ні. Хай-но тільки поткнеться сюди, його гарно зустрінуть. Нехай і чернець з'являється, нехай. Стара? Хай стара виряджається до Бергамо. Юстиція? Юстиція, пхе! Адже подеста — не хлопчик і не божевільний. А в Мілані? Кому яке діло до них у Мілані? Хто стане слухати її? Хто знає про їхнє існування? Вони не мають ніяких прав на цім світі, за них навіть нікому заступитися — це такі собі, нічиї люди. Та що там, нема чого боятися! А що скаже назавтра Аттіліо! Він уже побачить, плещу я язиком чи ні. А потім... якщо вийде якесь утруднення... звідки знати? Який-небудь незичливець надумає скористатися з цього випадку... що ж, той самий Аттіліо зуміє дати мені пораду, бо йдеться про честь цілої родини...»