Алессандро Мандзоні - Заручені

Назавтра Гертруда пробудилася з думкою про вікарія, котрий мав прийти. Саме коли вона розмірковувала, чи не можна скористатися з цієї вирішальної хвилини, щоб якось повернути назад, її покликали до князя.

— Ну, дочко моя, сміливіше! — сказав їй батько.— Досі ви поводили себе чудово, сьогодні треба завершити справу. Все, роблене до цієї хвилини, робилося з вашої згоди. Якби за цей час вашою душею заволодів якийсь сумнів, боягузливе каяття або ще якісь примхи молодості, вам треба було сказати про це; але тепер справа зайшла так далеко, що дитячі вихватки просто недоречні. Добрий чоловік, який має прийти сьогодні, поставить вам сотні запитань про ваше покликання, запитань на зразок: чи за своєю волею ви йдете в черниці, та чому, та як і таке інше. Коли, відповідаючи йому, ви вагатиметеся, то він водитиме вас на мотузочку бозна-скільки часу, що буде для вас справдешньою тортурою. Але може вийти й набагато гірше. Після всіх привселюдних доказів, які вже мали місце, найменше вагання, помічене в вас, поставить на карту мою честь, а то ще й наведе на думку, що я сприйняв вашу похапливість за тверде рішення, що я прискорив справу, що я... таж чи мало ще чого можна придумати! В такому випадку я опинився б перед сумною необхідністю вибирати між двома однакового тяжкими рішеннями: або ж дозволити цілому світові скласти собі негативну думку про моє поводження — чого жодною мірою не дозволяє мені почуття обов'язку перед самим собою; або ж — розкрити істинну причину вашого рішення і...

Але тут, побачивши, що Гертруда густо почервоніла, очі їй налилися сльозами і все обличчя стислося, ніби пелюстки квітки в задушливу спеку перед грозою, князь урвав свою тираду і провадив далі втішливим тоном:

— Ну гаразд, гаразд, усе залежить від вас, від вашої розважливості. Я знаю, що її у вас багато і що ви не дівчинка, щоб в останню хвилину зіпсувати добре налагоджену справу; але я повинен був завбачити всякі можливості. Та нумо не говорити більше про це: погодьмося на тому, що ви відповідатимете щиро, щоб у голові цього доброго чоловіка не змогло виникнути й тіні сумніву. Та й ви самі швидше відбудете всю цю процедуру.

Потім, підказавши кілька відповідей на найімовірніші запитання, князь почав, як завжди, розводитися про втіхи та радощі, приготовані для Гертруди в монастирі. Отак він займав її своїми розмовами, аж доки служник доповів, що прийшов вікарій. Князь нашвидку повторив найважливіші настанови і, як і належало, залишив дочку наодинці зі священиком.

Добрий чоловік з'явився з майже готовою думкою, що Гертруда має велике покликання до чернецтва,— про це сказав йому князь, прийшовши запрошувати його. Щоправда, добросердий вікарій, знаючи, що сумнів — це одна з найважливіших чеснот його служби, дотримувався правила не дуже вірити таким заявам і всіляко стерегтися упереджених думок, однак рідко буває, щоб настійливі й переконливі слова авторитетної людини так або інак не вплинули на того, хто їх слухає.

Після перших поздоровлень вікарій сказав:

— Синьйорино, я прийшов до вас у ролі спокусника — поставити під сумнів те, що ви в своєму проханні оголосили твердим рішенням: я прийшов відкрити вам усі труднощі обраної вами путі й упевнитися, чи ви їх гаразд зважили. Дозвольте запропонувати вам кілька запитань.

— Прошу, запитуйте,— відповіла Гертруда.

Тоді добрий пастир заходився розпитувати її за приписаними статутом правилами:

— Чи відчуваєте ви в своєму серці вільне, не вимушене рішення стати черницею? Чи не було зостосовано погрози або зваблення? Чи не зазнали ви чийогось впливу, приймаючи своє рішення? Скажіть це щиро людині, чий обов'язок — дізнатися про вашу справжню волю, щоб зашкодити застосуванню будь-якого насильства.

Щира відповідь на це запитання постала перед внутрішнім зором Гертруди в усій своїй страшній правдивості. Щоб дати її, треба було б усе пояснити, розповісти, хто і як погрожував їй, одно слово, всю історію... Нещасливиця з жахом відсахнулася від такої думки; вона квапливо стала підшукувати іншу відповідь і знайшла єдину, яка могла швидко й певно звільнити її від цієї муки,— відповідь, найбільш далеку від істини.

— Я йду в монастир,— відповіла вона, намагаючись приховати своє збентеження,— за власним бажанням, без примусу.

— А давно з'явилась у вас така думка? — провадив добрий вікарій.

— Вона була в моїй голові завжди,— відповіла Гертруда, якій після зробленого першого кроку стало вже легше обдурювати саму себе.