Алессандро Мандзоні - Заручені

Коли доповіли, що коней подано, князь відвів дочку вбік і сказав їй:

— Сміливіше, Гертрудо, вчора ви були на висоті, а сьогодні вам доведеться перевершити саму себе. Своєю появою ви повинні вчинити найприємніше враження в монастирі і в цілому околі, де вам визначено посідати перше місце. Вас чекають...— Чи ж варто говорити про те, що ще напередодні князь послав абатисі попередження.— Вас чекають, і погляди всіх будуть звернені на вас. Гідність і невимушеність! Абатиса спитає вас, чого ви зволите. Це формальність. Ви можете відповісти, що просите дозволити вам убратися в чернече одіння в цьому монастирі, де вас виховано з такою любов'ю, де до вас виявлено стільки уваги,— адже ж це найщиріша правда. Постарайтеся мовити ці кілька слів невимушено — так, щоб не можна було подумати, що вам їх підказано й що ви не вмієте говорити сама за себе. Добрі черниці не знають нічого про вашу провину (ця таємниця має бути похована в нашій родині), тим-то не робіть зажуреного, засмученого обличчя, яке може вселити підозру. Покажіть своє походження: будьте чемні, скромні, але твердо пам'ятайте, що серед присутніх, крім нашої родини, не буде нікого, рівного вам.

Не дожидаючи відповіді, князь почав сходити донизу; Гертруда, княгиня і молодий князь рушили за ним. Усі зійшли сходами й усілися в екіпажі. Дорогою вони говорили про світову марноту, про турботи, про блаженство монастирського життя, а надто для молодих дівчат здатного походження. Наприкінці князь нагадав дочці про свої настанови і ще кілька разів повторив їй, як треба відповідати абатисі.

Коли в'їжджали до Монци, у Гертруди стислося серце, але на мить увагу дівчини відвернули якісь синьйори, що зупинили екіпаж і висловили свої поздоровлення. Знову рушили в дорогу і майже ступою поїхали до монастиря під цікавими поглядами городян, які збігалися звідусіль на вулицю. Коли екіпаж зупинився біля монастирських стін перед ворітьми, Гертрудине серце стислося ще дужче. Почали висідати, натовп збився обабіч екіпажу, й служники всіляко силкувалися відтіснити народ. Погляди, звернені на бідолашку, змушували її весь час стежити за собою, та найбільше впливала на неї батькова присутність. Попри весь свій страх перед ним, вона щохвилини шукала його зором, їхні очі зустрічалися, і батьків погляд керував рухами та обличчям дівчини ніби за допомогою невидимих ниточок.

Перетнувши перший дворик, усі зайшли до другого і побачили широко розчинені двері внутрішньої будівлі, переповненої черницями. Попереду в шерензі стояла абатиса, оточена найбільш шанованими черницями, за ними безладним гуртом — решта черниць, дехто навшпиньках, інші хто як, а вже зовсім позаду, постававши на табуретки,— монастирські послушниці. То тут, то там часом поблискували чиїсь оченята, і серед чернечих одінь видніли чиїсь личка; то були найспритніші й насміливіші вихованки, які повхитрялися пробратися в натовп черниць і, непомітно пробираючись наперед, вишукували кожна ніби віконце, щоб і собі побачити щось. В натовпі лунали вигуки на знак вітання та радості, метушливо піднімалося безліч рук.

Підійшли до брами. Гертруда опинилася лицем до лиця з абатисою. Після перших привітань абатиса з веселим, але урочистим виглядом спитала у Гертруди, чого вона бажає в цьому місці, де ніхто ні в чому не може відмовити їй.

— Я прийшла сюди...— почала була Гертруда, але вже налагодившись вимовити слова, які мали остаточно вирішити її долю, вона на хвилю завагалася й замовкла, дивлячись на натовп перед собою. Тієї ж миті вона побачила одну зі своїх близьких подруг, яка дивилася на неї зі співчуттям і лукавством. І ніби казала: «Та ось до чого дійшла наша гордячкам. Цей погляд пробудив у Гертрудиній душі колишні мрії, повернувши їй дещицю попередньої мужності, і вона вже почала була відшукувати для відповіді щось геть несхоже на підказане їй. Тут вона глянула на батькове обличчя, наче бажаючи випробувати свою силу, і побачила на ньому стільки похмурого неспокою й грізного нетерпіння, що відразу занепала духом і квапливо скінчила, немов рятуючись втечею від чогось страшного:

— Я прийшла сюди... з проханням допустити мене вбратися в чернече одіння в цьому монастирі, де мене виховано з такою любов'ю.

Абатиса відповіла, що їй дуже шкода, але за даних обставин статут не дозволяє відразу дати відповідь, яка має висловлювати загальну згоду сестер, крім того, попередньо потрібен іще й дозвіл вищих властей; однак, знаючи про почуття, якими тут перейняті до неї, Гертруда може певно передбачити майбутню відповідь; а поки що ніякий статут не забороняє абатисі та сестрам виявити почуття захвату й замилування, викликані в них цим проханням. Тут знявся неясний гул поздоровлень і привітань. Негайно з'явилися великі таці з цукерками, які спершу піднесено нареченій, а тоді — батькам. Поки одні черниці намагалися оточити Гертруду, другі вітали матір, а треті — молодого князя, абатиса звеліла спитати князя, чи не зволить він пройти до решітки приймальні, де вона чекатиме на нього. Її супроводили дві старші черниці. Забачивши князя, абатиса сказала: