Алессандро Мандзоні - Заручені

Тут Гертруда звела на батька погляд, повний жаху й благання, ніби прохаючи його не доказувати до кінця, але він упевнено скінчив:

— ... рішення піти в монастир.

— Розумниця! Чудово! — вигукнули в один голос мати й син і кинулись обіймати Гертруду. Вона відповідала на ці звірення сльозами, які було розтлумачено, як сльози полегшення. Тут князь почав розлого пояснювати, що він збирається зробити для того, аби майбутнє його дочки було радісним і блискучим. Він говорив про пошану, якою вона тішитиметься в монастирі й в усьому околі; що вона буде там справдешньою княгинею, представницею їхнього роду; що, тільки-но дозволить її вік, її буде зведено у вищий сан, а до того часу її підлегле становище буде чисто формальним. Княгиня і молодий князь знову й знову поздоровляли дівчину й схвалювали її рішення. Гертруда пробувала наче вві сні.

— Доведеться нам тепер призначити день, коли поїхати до Монци з заявою на ім'я абатиси,— сказав князь.— Яка вона буде задоволена! Запевняю вас, весь монастир зуміє оцінити честь, яку йому виявляє Гертруда. А втім... чому б нам не поїхати туди вже сьогодні? Гертруда прогуляється з задоволенням.

— Ай справді, поїдьмо,— сказала княгиня.

— Я піду дам необхідні розпорядження,— вкинув молодий князь.

— Але...— несміливо мовила Гертруда.

— Не поспішайте, не поспішайте...— підхопив князь.— Хай вирішує сама: може, сьогодні вона не має настрою і бажає зачекати до завтра. Вирішуйте самі, коли вам краще їхати. Зволите сьогодні чи краще завтра?

— Завтра, — ослаблим голосом відповіла Гертруда, сподіваючись як-небудь залагодити справу навіть цією маленькою відстрочкою.

— Завтра, — урочисто промовив князь.— Вона призначила від'їзд на завтра! А я тим часом навідаюсь до вікарія черниць з проханням призначити день для випробування.

Сказано — зроблено, і князь справді вирядився (що було немалою милістю з його боку) до вгаданого вікарія. Домовилися про те, що священик прийде через два дні.

Всю решту дня Гертруда не мала ані хвилини спокою. Хотілося перепочити душею від наринулих переживань, зібратися, так би мовити, з думками, усвідомити те, що вона вчинила і що з цього буде, розібратися в своїх бажаннях, затримати рух цієї машини, яка, бувши заведена, працювала так швидко,— але це виявилось неможливим. Події розгорталися вервечкою, чіпляючись одна за одну. Коли князь пішов, Гертруду відразу повели до княгининого будуару, де, за вказівками останньої, її зачесала й убрала власна камеристка княгині. Ледве справу було закінчено, як уже покликали до столу. Гертруді довелося пройти повз шеренги челяді, що низько кланялась і поздоровляла її з одужанням. В їдальні вже сиділо кілька найближчих родичів, яких спішно запросили, бажаючи виявити їм честь і водночас відсвяткувати в їхньому товаристві дві щасливі події: одужання дочки і остаточний вибір нею свого покликання.

Нареченій (так називали дівчат, які готували себе в черниці; і Гертруду при її появі тепер усі величали цим іменем), нареченій знай доводилося відповідати на поздоровлення, які сипались на неї з усіх боків. Вона добре усвідомлювала, що кожна її відповідь була ніби згодою й підтвердженням,— та чи ж можна було відповідати інакше? Тільки-но встигли повиходити з-за столу, як наспів час їхати на прогулянку. Гертруда сіла в екіпаж разом з матір'ю й двома дядьками, що були на обіді. Зробивши звичайну прогулянку, виїхали на Страда-Марія, яка в той час пролягала там, де тепер громадський сад, і була місцем, куди синьйори заїжджалися в екіпажах відпочити після цілоденної праці. Дядьки, як і личило в такий день, розмовляли з Гертрудою, і один з них, котрий, видно, краще за іншого знав усіх осіб, екіпажі, лівреї, весь час розповідав що-небудь про синьйора такого-от або синьйору таку-от. Але раптом він повернувся до Гертруди й сказав:

— Ну, хитрухо! Відразу спекуєтесь усіх цих дурниць, хитруха ви така! Кидаєте нас, бідних мирян, в житейській марноті, а самі починаєте праведне життя й в'їжджаєте, так би мовити, до раю в екіпажі.

Додому повернулися в сутінках. Служники, поквапившись до під'їзду зі смолоскипами, повідомили, що їх дожидає багато гостей. Звістка поширилась швидко, і родичі та друзі з'явилися виконати свій обов'язок. Позаходили до вітальні. Наречена відразу стала божком, іграшкою, жертвою. Кожен намагався заволодіти її увагою: хто брав у неї обіцянку, що вона почастує його цукерками, хто обіцяв навідувати її, хто говорив про таку-от мадре, свою родичку, хто — про іншу мадре, свою знайому, хто вихваляв повітря Монци, хто з піднесенням розводився про ту велику роль, яку Гертруда має там відігравати. Ті, кому ще не вдалося пробитися до дівчини, оточеної з усіх боків, ловили зручну хвилину, щоб наблизитися до неї, й відчували себе ніяково доти, доки не виконали свого обов'язку. Потроху товариство почало розходитись; усі пішли вдоволені, і Гертруда залишилася сама з батьками й братом.