Алессандро Мандзоні - Заручені

Жах Гертруди при звуках його кроків годі було уявити собі чи то описати: адже це був її батько, розгніваний батько, а вона чула себе винною. Коли ж він з'явився, похмурий, із злощасною запискою в руці, вона була ладна провалитися на сто ліктів у пекло, а не тільки піти в монастир. Небагато було сказано слів, але вони були жахливі: відразу ж накладена покара полягала в тому, що Гертруду замкнено все в ту саму кімнату під нагляд тієї самої жінки, яка все викрила; але це був тільки початок, попередній захід,— дівчині загрожувала інша покара, щось таємниче й тому набагато страшніше.

Пажа, зрозуміло, негайно вигнали. Йому так само пригрозили чимсь жахливим, якщо він бодай коли-небудь насмілиться заїкнутися про те, що сталося. Отак напучуючи його, князь відважив йому два добрячих ляпаси, аби супроводити пригоду таким спогадом, який би відбив у хлопця всяку хіть похвалятися нею. Знайти привід, щоб виправдати звільнення пажа, було неважко; що ж до дочки, то просто говорили, що вона занедужала.

Отож Гертруді дісталися ганьба, докори сумління, страх за майбутнє й товариство осоружної їй жінки, живого свідка її вчинку та винуватиці немилості. Але й та жінка теж ненавиділа Гертруду, через котру вона на невідомо який час була приречена виконувати нудну роль тюремниці, зробившись до того ж на все своє життя хранителькою небезпечної таємниці.

Перша тривога й сум'яття почуттів потроху вщухли. Але згодом вони по черзі воскресали в душі Гертруди, розростались і невідступно та болісно мучили її.

Що ж то за відплата, якою так загадково погрожували їй? Сила-силенна розмаїтих і дивних покар поставала в палкій і недосвідченій Гертрудиній уяві. Найімовірнішою видавалася їй така: її змусять повернутися до Монцького монастиря, оселитися там удруге, але вже не на становищі синьйорини, а в ролі провинної, ув'язненої там на бозна-який термін і в бозна-яких умовах. Думаючи про цю можливість, уже саму по собі таку болісну, вона, мабуть, більше за все боялася неминучої ганьби.

Окремі фрази та слова нещасливого листа невідступно переслідували її: вона уявляла собі, як вчитується в них, як зважує їх непередбачений читач, так несхожий на того, кому її призначено; вона уявляла собі, що вони могли потрапити на очі також матері, братові, та мало ще кому. І в порівнянні з цим усе інше здавалося їй дурницею. Образ того, хто був причиною її ганьби, також нерідко являвся, щоб тривожити бідну ув'язнену. І подумайте, яким химерним мав видаватися цей привид серед інших, таких відмінних від нього,— суворих, холодних, грізних. Та саме тому, що Гертруда не могла ні відокремити його від них, ані бодай на хвильку повернутися до попередніх миттєвих утіх, не викликавши щоразу перед внутрішнім зором своїх справжніх страждань,— вона потроху стала рідше вертатися до цих образів, відштовхуючи від себе сам спогад про них, відвикаючи від них. Вона вже не поринала, як перше, надовго й охоче в свої веселі й осяйні мрії,— надто вже вони були несхожі на справжнє й наготоване для неї майбутнє. Єдиною твердинею, яку Гертруда могла уявити собі, пристановищем спокійним і почесним — і до того ж не примарним — залишався монастир, якби вона прийняла рішення піти туди назавжди. Вона ні хвилини не сумнівалася, що це залагодило б усе, принесло б їй прощення й відразу змінило б її становище. Щоправда, проти такого наміру повставала мрія всього її життя, але часи змінилися; і в тій прірві, де опинилася Гертруда, становище всевладної черниці, оточеної повагою й шанобою, видавалось їй тепер просто солодким.

До того ж два зовсім різні почуття пом'якшували інколи її давню огиду до монастиря: часом — болісна свідомість своєї провини й мрійливо-ніжна побожність, часом — гордість, ображена й страждуща через обходження з нею її тюремниці, яка (сказати правду, нерідко спонукувана до цього самою Гертрудою), щоб відомстити їй, то залякувала її грізною покарою, то соромила за недавній вчинок, а потім, бажаючи виявити прихильність, переходила на поблажливий тон, що діяло на Гертруду гірше всякої образи. За таких обставин Гертрудине бажання видертися з пазурів своєї мучительки й зайняти становище, яке піднесло б її вище від гніву і співчуття останньої,— це звичне бажання робилося таким сильним і гострим, що дівчині видавалося добрим усе, що тільки могло допровадити до його здійснення.

По чотирьох-п'яти довгих днях ув'язнення, якось уранці, надміру роздратована образливою вихваткою своєї тюремниці, Гертруда забилася в далекий куток своєї кімнати і там, прикривши обличчя руками, якийсь час силкувалася мовчки притлумити свою шалену лють. Вона відчула безмірну потребу побачити інші обличчя, почути інші слова, зазнати іншого обходження. Дівчина подумала була про батька, родину, але її думка з жахом відсахнулася від них.