Алессандро Мандзоні - Заручені

Усе це навіювало дівчинці думку, що її доля — стати черницею. Але батькові слова діяли на неї сильніше, ніж будь-які інші слова. Князь у всьому виявляв себе повновладним господарем, а коли заходила мова про майбутнє дітей, то його обличчя, кожне його слово виказували несхитну рішучість і невблаганну, сувору владність, які справляли на оточення враження фатальної необхідності.

З шести років Гертруду віддали на виховання, а вірніше, для підготовки до покликання, на яке її прирекли,— до монастиря, де ми її й зустріли. Саме місце було обрано з певним наміром. Добрий наставник наших двох жінок сказав, що синьйорин батько був першою людиною в Монці. Додавши це свідчення до деяких інших, які наш анонім ніби ненавмисне наводить то тут, то там, ми можемо твердити, що князь був дуже впливовий місцевий феодал. У всякому разі, він тішився своєю значимістю і не без підстави припускав, що в тому монастирі скоріше, ніж деінде, його дочку буде прийнято з надзвичайною люб'язністю й вишуканістю, що має спонукати її обрати монастир місцем свого постійного перебування. І він не помилився: абатиса та деякі інші черниці-інтриганки, котрі, як ото кажуть, верховодили в монастирі, зраділи, побачивши, що до них у руки потрапляє запорука заступництва, такого цінного за всяких обставин, такого славного в будь-який час. Вони прийняли пропозицію з виявами вдячності, хоч і не надмірними, зате досить виразними, й цілком підтримали згадані князем в розмові плани щодо постійного влаштування дочки в монастирі,— ці плани цілком збігалися з їхніми власними.

Щойно Гертруда ступила до монастиря, як її стали називати не на йменя, а синьйориною. Їй відвели почесне місце за столом та в спальні, її поводження ставилося за взірець іншим дівчаткам, які там виховувалися; їй перепадали нескінченні подарунки й лагідне обходження, приправлене поштивим панібратством, яке так вабить дітей до тих, хто на їхніх очах ставиться до інших дітей трохи згорда. Не те щоб усі черниці змовились заманити бідолашну в сіті: серед них було чимало простих жінок, далеких від усяких інтриг. Навіть сама думка принести дівчинку в жертву якимсь корисливим цілям викликала б у них огиду. Та всі вони, поглинуті своїми особистими справами, або не помічали всіх отих хитрощів, або ж не розуміли, скільки в них таїться зла. Одні просто не замислювались над цією справою, інші мовчали, не бажаючи зчиняти даремного галасу. Дехто з них, згадуючи, як і їх свого часу в такий же спосіб доведено до того, в чому вони згодом каялися, співчували невинній бідолашці й знаходили вихід для свого почуття, виявляючи до неї ніжні й сумні пестощі,— а та й не запідозрювала, що під цим криється якась таємниця. І все йшло далі своїм чином.

Так, мабуть, усе б і йшло, якби в Гертруди не було в цьому монастирі ровесниць. Але серед її подруг по вихованню знайшлося кілька таких, які знали, що мають вийти заміж. Вихована на думках про свою вищість, з гордістю говорячи про свою майбутню роль абатиси, начальниці монастиря, Гертруда будь-що хотіла стати предметом заздрощів для інших, однак з подивом і прикрістю зауважила, що декотрі з дівчаток анітрохи їй не заздрили.

Картинам величної, але обмеженої й холодної вищості, якою тішиться абатиса в монастирі, вони протиставляли розмаїті й звабливі описи весіль, проханих обідів, бенкетів,— як казали тоді,— веселого життя в маєтках, описи блискучих туалетів та екіпажів. Ці розповіді хвилювали Гертруду, як великий кошик щойно зірваних квітів хвилює рій бджіл: у голові їй шуміло, мозок гарячково працював. Батьки та вихователі старанно розвивали в ній вроджене марнославство, прагнучи змусити її полюбити монастир; та коли ця пристрасть знайшла собі застосування в уявленнях, ближчих вдачі дівчинки, то вона потяглася до них із захопленням, набагато жвавішим і безпосереднішим.

Шоб не здаватися гіршою від своїх подруг і водночас втішатися своєю новою пристрастю, вона відповідала подругам, що, мовляв, ніхто не має права постригти її без її згоди на те; адже й вона може взяти шлюб, оселитися в палаці, жити світським життям, і то навіть більше, ніж вони, і вона, мовляв, може зробити це, досить їй тільки захотіти, а вона зовсім не проти; і, зрештою, вона просто-таки хоче цього,— та й справді, у неї з'явилося таке бажання. Думка про те, що бути чи не бути черницею залежить від її згоди, думка, доти причаєна десь у далекому закутку її свідомості, нині розгорнулася й проявилася в усій своїй повноті. Гертруда щохвилини прикликала її на поміч, щоб спокійніше втішатися образами звабливого майбутнього. Проте за цією думкою завжди з'являлася друга: відмовити передусім треба було князю-батькові, який давно вже був упевнений, що дочка пострижеться в черниці; через цю думку душа дівчини була дуже далека від тієї певності, яка бриніла в її словах. Тоді вона починала порівнювати себе з подругами, чия впевненість була дещо іншою, і почувала до них ті гострі заздрощі, які вона спершу сама хотіла навіяти їм. Заздрячи, вона ненавиділа їх, часом її ненависть виливалася в образах, у різких вихватках, у в'їдливих словах, а часом спільність нахилів і надій присипляла цю ненависть, поступаючись місцем нестійкому миттєвому взаєморозумінню. Інколи, бажаючи втішитися бодай чимсь справжнім, непідробним, Гертруда знаходила вдоволення в тих перевагах, якими користувалася, й давала відчути свою вищість іншим. А інколи, не маючи більше сили терпіти в самотині тягар сумнівів і нездійсненних бажань, вона йшла до подруг, шукаючи в них співчуття, поради, підтримки.