Алессандро Мандзоні - Заручені

Нарешті настав цей такий страшний і такий бажаний день. Хоча Гертруда знала, що йде на бій, усе ж можливість покинути монастир, ці стіни, де вона була ув'язнена вісім років, проїхатись в екіпажі по відкритих полях, знов побачити місто, будинок батьків,— усе це повнило її почуттям великої радості. Що ж до бою, то бідолашка, за намовою своїх повірниць, уже вжила заходів і, як сказали б тепер, склала план дій. «Або вони захочуть примусити мене силою,— думала вона,— тоді я твердо стоятиму на своєму; буду смиренна, поштива, але не дам своєї згоди; вся річ у тім, щоб удруге не сказати «так», і я не скажу. Або ж вони почнуть умовляти мене по-доброму, але я покажу себе добрішою за них, стану плакати, благати, викличу в них співчуття; адже я, кінець кінцем, хочу тільки одного: щоб мене не приносили в жертву».

Однак, як часто буває з подібними припущеннями, не сталося ні того, ні того. Дні минали, але ні батько, ні інші нічого не казали ні про подане нею прохання, ні про відмову від нього, і не робили їй жодних пропозицій ні в лагідній, ні в погрозливій формі. Рідні обходилися з нею суворо, були засмучені й бурчали, ніколи не кажучи — чому. Відчувалось тільки, що вони дивились на неї, як на винувату, недостойну. Ніби якесь потаємне відлучення лежало на Гертруді, відокремлюючи її від родини і об'єднуючи її з рідними лише стільки, скільки треба було, щоб дати їй відчути її залежність. Рідко, і тільки в певні години, допускали її в товариство рідних і старшого брата. Між членами родини, здавалося, панувала велика близькість, від якої робилася ще відчутнішою й боліснішою та занедбаність, в якій було залишено Гертруду. Ніхто не заговорював до неї, а коли вона боязко наважувалася сказати що-небудь, що виходило за межі необхідного, то ні від кого не діставала підтримки, а тільки ловила у відповідь погляд, неуважливий, презирливий і суворий. Коли ж вона, неспроможна більше терпіти цю гірку й принизливу відчуженість, пробувала будь-що стати близькою своїм і благала бодай краплини любові, то негайно порушувалася все та сама тема про вибір покликання, причім їй натякалося, що є спосіб повернути собі прихильність рідних. І Гертруда, не погоджуючись на ці умови, вимушена була знову заглиблюватися в себе і, відкидаючи ці перші вияви прихильності, яких вона так прагнула, вертатися до свого попереднього становища відлученої. Отже, на ній і далі лежала пляма провини.

Враження від довколишнього оточення були сумною протилежністю тим райдужним видінням, якими віддавна жила й усе ще продовжувала жити Гертруда в потайниках своєї душі. Вона надіялася, що в пишному й велелюдному батьківському будинку їй пощастить пережити бодай дещицю того, що вона собі уявляла,— але вона обманулася геть в усьому. Її затворництво було суворе й повне, як у монастирі; про прогулянки не заходило й мови, а невеликий перехід, з'єднуючи будинок із прилеглою до нього церквою, усував єдиний привід виходити за межі будинку. Товариство було ще нудніше, нечисленніше й одноманітніше, ніж в монастирі. Коли доповідали про приїзд гостей, Гертруду відводили на останній, горішній поверх, де залишали під замком з кількома старими служницями; там вона й обідала, якщо гості ще не роз'їжджалися. Слуги в обходженні й розмовах наслідували приклад і наміри своїх панів, і Гертруда, яка була схильна обходитися з ними з благородною простотою і в своєму сумному становищі була б не знати як вдячна за найменший вияв гарного ставлення до неї, як до рідної, вдавалася навіть до запобігання, але зрештою відчувала тільки приниження й гіркоту, бачачи, що слуги ставляться до неї з відвертою зневагою, хоч хай і супроводжуваною чисто зовнішнім послухом.

Проте вона не могла не помітити, що один паж, на відміну від інших, виявляв до неї особливі співчуття й поштивість. У поводженні цього хлопчика було щось таке, що нагадувало їй життя, яке вона так часто бачила в своїх мріях, риси, які вона надавала вигаданим нею образам. Потроху в усьому поводженні дівчини проявилися умиротворення і якась нудьга, такі несхожі на попередній настрій, немовби вона віднайшла щось їй дороге, яке їй хотілось би споглядати щогодини, не даючи, однак, помітити це іншим. За нею стали стежити ще суворіше. І якось раз, одного чудового ранку, одна з служниць застала її саме в ту мить, коли вона квапливо згортала аркуш паперу. Краще б вона цього ніколи не робила! Після короткої боротьби служниці вдалося вирвати в неї з рук записку, яку негайно було передано князю.