Алессандро Мандзоні - Заручені

В цій тяжкій боротьбі з собою та з іншими і минуло її дитинство: вона вступила в той критичний вік, коли в душу вливається ніби таємнича сила, яка підносить, скрашує, зміцнює всі прагнення, всі мрії людини, а подеколи навіть переінакшує їх або ж скеровує в непередбаченому напрямку. Раніше Гертруда в мріях про майбутнє особливо яскраво змальовувала собі багатий блиск і пишноту; а тепер щось зворушливе й ніжне, досі огортавши душу дівчини тільки легким серпанком, почало розростатися й заполонило всі її мрії. В найпотаємнішому закутку її свідомості виникло ніби якесь чудове пристановище: сюди втікала вона від довколишньої дійсності, тут надавала місце тим химерним образам, що виринали з неясних спогадів дитинства, з тієї дещиці, яку вона встигла побачити в світі, і з того, про що вона дізналася з розмов із подругами. Вона зжилася з цими образами, розмовляла з ними, відповідала собі від їхнього імені, віддавала накази й приймала всілякі вияви поваги. Іноді думки про релігію порушували ці блискучі й такі стомливі видіння. Але релігія, в тій формі, в якій її підносили нашій бідолашці і в якій вона її сприймала, не усувала гордощів, а навпаки, скорше освячувала їх як засіб для досягнення земного щастя. Позбавлена в такий спосіб своєї сутності, це була не релігія, а привид, подібний до інших. Коли цей привид виступав наперед і підкоряв собі мрії Гертруди, то ця нещасливиця, зборювана безпричинним страхом і неясним усвідомлення свого обов'язку, уявляла собі, що її відраза до монастиря і боротьба проти вмовлянь своїх батьків щодо вибору покликання — гріховні, й давала собі обіцянку спокутувати цей гріх, добровільно зачинившись у монастирі.

Згідно з тодішнім законом, дівчину не можна було постригти в черниці, доки вона не пройде випробування з боку духівника, іменованого вікарієм черниць, або когось іншого, уповноваженого на це, щоб не залишалося сумніву в тому, що вона йде на це доброхіть. Це випробування могло відбутися не раніше, як через рік після того, як вона письмово викладе вікарієві своє прохання. Черниці підступно почали домагатися, щоб Гертруда назавжди зв'язала себе, не усвідомлюючи, що робить; вони скористалися з одної хвилі розкаяння, про які ми говорили, щоб примусити її переписати й підписати таке прохання. А щоб було легше схилити її до цього, вони не проминули сказати їй і неодноразово повторювали, що це, мовляв, зрештою, тільки звичайна формальність, яка не має ніякого значення (і це було справді так) без подальших кроків, що повністю залежать тільки від неї самої. Однак не встигло ще Гертрудине прохання дійти за призначенням, як вона вже пожалкувала, що підписала його. Потому стала каятися в своєму відступництві, пробуваючи цілі дні й місяці в безперестанній зміні суперечливих настроїв. Довгий час вона приховувала це від подруг, то остерігаючись, що вони не схвалять її доброго наміру, то соромлячись признатися в своїй слабодухості. Зрештою перемогло бажання полегшити душу, дістати в подруг пораду й підтримку.

Існував і другий закон, згідно з яким дівчину могли допустити до випробування в покликанні тільки після того, як вона проживе щонайменше місяць за межами монастиря, де її виховувано. Минув уже рік від часу подання її прохання, і Гертруду попередили, що скоро її заберуть із монастиря і відведуть до будинку батьків, де вона й проведе цей місяць, виконавши все необхідне для завершення того, що вже почала. Князь та решта родичів вважали цю справу вирішеною, ніби все вже звершилося; але дівчина мала зовсім інше на думці: замість готуватися до нових кроків, вона розмірковувала над тим, як би його відступити назад. У такому скрутному становищі вона вирішила відкритися одній із своїх подруг, найвідвертішій і завжди готовій дати рішучу пораду. Та й підказала Гертруді думку письмово повідомити батька про своє нове рішення, якщо вже їй бракує духу відкрито кинути йому в обличчя «не хочу». А що безплатна порада на цім світі — річ украй рідкісна, то й Гертруді довелось розплачуватися за неї, вислуховуючи нескінченні насмішки за виявлену легкодухість. Листа було обдумано в товаристві чотирьох-п'яти найближчих подруг, написано у великій таємниці й доставлено за призначенням за допомогою надзвичайно продуманих хитрощів. Гертруда дуже хвилювалася, чекаючи відповіді, але відповіді так і не було, якщо не рахувати того, що через кілька днів абатиса покликала її до своєї келії і, не приховуючи свого презирства та співчуття, з таємничим виглядом натякнула їй про великий гнів князя і про помилку, якої вона, видно, допустилася; потім абатиса дала їй зрозуміти, що надалі, гарно поводячи себе, вона може сподіватися на повне прощення. Дівчина не зосмілилась розпитувати далі.