Алессандро Мандзоні - Заручені

Однак усе це не справило враження на жінок, не знайомих з монастирськими порядками, а настоятель, бачивши синьйору не вперше, як і чимало інших, уже встиг звикнути до дивацтв в усій її особі та в манерах.

Як ми сказали, в цю хвилину вона стояла біля решітки, недбало спершися на неї й стиснувши своїми безкровними пальцями її прути, і дивилася просто в вічі Лючії, яка нерішуче підступала до неї.

— Вельмишановна мати й ясновельможна синьйоро,— сказав настоятель, низько похиливши голову й склавши руки на грудях,— ось та бідна дівчина, якій ви, на моє прохання, обіцяли своє високе заступництво, а це її мати.

Обидві рекомендовані знай низько кланялися. Порухом руки синьйора показала, що, мовляв, досить, і звернулася до ченця:

— Я щаслива, що можу зробити приємність нашим добрим друзям, отцям капуцинам. Однак,— провадила вона далі,— розкажіть мені дещо докладніше історію цієї дівчини, щоб стало ясно, що можна зробити для неї.

Лючія зашарілася й похилила голову.

— Ви повинні знати, вельмишановна мати...— почала була Аньєзе, але настоятель поглядом урвав її й відповів:

— Ясновельможна синьйоро, цю дівчину, як я вже вам сказав, доручив мені один із моїх співбратів. Щоб уникнути різних небезпек, вона була вимушена потай залишити рідне село, і ось тепер вона тимчасово потребує пристановища, де можна б жити в невідомості і де ніхто не насміє потурбувати її, навіть коли...

— Що ж це за небезпеки? — урвала його синьйора.— Прощу, отче настоятелю, не говоріть загадками. Адже ви знаєте, що ми, черниці, дуже охочі до всяких історій та ще й з усіма подробицями.

— Небезпеки ці такі,— відповів настоятель,— що до слуху вельмишановної матері вони повинні дійти тільки у вигляді найслабкіших натяків.

— Так, звичайно,— квапливо мовила синьйора, злегка почервонівши. Може, то в ній заговорила соромливість? Той, хто спостеріг би миттєвий вираз досади, що супроводив цей рум'янець, міг би засумніватися в цьому, тим паче порівнявши його з рум'янцем, який часом заливав Лючіїні щоки.

— Досить буде сказати те, — провадив настоятель, — що один всемогутній кавалер...— не всі великі світу сього послуговуються дарами божими для слави божої й на користь ближньому, як це робить ваша світлість...— один всемогутній кавалер якийсь час переслідував цю дівчину ницими зваблюваннями, а потім, бачачи марність своїх домагань, вирішив удатися до відкритого насильства, аж бідолашка вимушена була втікати з власного дому.

— Підійдіть до мене ви, котра молодша,— сказала синьйора Лючії, поманивши її пальцем.— Я знаю, що устами отця настоятеля глаголить істина, проте ніхто не може бути обізнаний у цій справі краще за вас. Тож ви повинні сказати нам, чи справді цей кавалер виявився мерзенним переслідувачем.

Що стосується першого бажання синьйори, то Лючія відразу послухалась і підійшла до неї, але дати відповідь — це була зовсім інша справа. Якби таке запитав Лючію навіть хтось із своїх, вона й тоді б дуже зніяковіла; коли ж таке запитала значна синьйора, та ще з якимсь відтінком насмішкуватого сумніву, в дівчини відразу пропала всяка охота відповідати.

— Синьйоро... вельмишановна... мати....— лепетала вона, ніби їй не було більше чого сказати. Але уже Аньєзе вирішила, що необхідно прийти дочці на допомогу, оскільки теж була обізнана в цій справі не менше від неї.

— Ясновельможна синьйоро,— сказала вона,— я можу підтвердити, що моя дочка боялася цього кавалера, як чорт ладану, тобто я маю на увазі, що оцей кавалер — сущий диявол. Ви вже мені вибачте, якщо я говорю нескладно, адже ми прості люди. Річ у тім, що моя бідна дівчинка була засватана за одного хлопця нашого ж стану, богобоязливого, скромного хлопця. І якби наш синьйор курато був справжнім чоловіком, як я це розумію... я знаю, що говорю про особу духовну, але ж падре Крістофоро, друг отця настоятеля, також особа духовна, як і наш курато, а він чоловік милосердний і якби був тут, то міг би підтвердити...

— Які ж бо ви скорі говорити, коли вас не питають! — гордо й гнівно урвала її синьйора і при цьому зробилась майже потворною.— Мовчіть, я і без вас знаю, що батьки завжди квапляться давати відповіді за своїх дітей.

Уражена Аньєзе кинула на Лючію погляд, мовляв: «Бачиш, як мені перепадає через твою забарність». Настоятель і собі велемовно подивився на дівчину й кивнув головою на знак того, що настав час якось виплутуватися й не кидати на мілині бідну матір.

— Вельмишановна синьйоро,— мовила Лючія,— все, що сказала вам моя мати, щира правда. Юнак, який залицявся до мене...— і при цих словах вона густо почервоніла,— я йшла за нього без примусу. Пробачте, що я висловлююсь про це так безсоромно, але я не хочу, щоб ви кепсько подумали про мою матір. А щодо того синьйора (хай простить йому Господь!)... то я готова радше вмерти, аніж потрапити йому в руки. І якщо ви будете такі милостиві й прихистите нас, коли вже нам доводиться йти на це — шукати притулку й турбувати добрих людей (нехай буде на все воля Господня!),— то будьте певні, синьйоро, ніхто не молитиметься за вас палкіше від нас, бідних жінок.