Алессандро Мандзоні - Заручені

Проте їй стало ясно, що від неї ж самої залежало зробити їх своїми друзями, і вона відчула несподівану радість. А слідом за нею — збентеження, незвичайне каяття в своїй провині й таке саме сильне бажання спокутувати її. Не можна сказати, щоб її рішення було остаточне, але ніколи вона не віддавалася цим думкам з таким запалом. Вона встала, підійшла до столу, взяла те саме фатальне перо й написала батькові натхненного листа, повного жалкування, скорботи й надії, благаючи про прощення й запевняючи в своїй безмежній готовності до всього, чого забажав той, від кого залежало це прощення.

Бувають хвилини, коли душа, надто душа людей молодшу настроєна так, що з найменшою настійливістю від неї можна домогтися всього бодай трохи схожого на добро і жертву,— отак щойно розквітла квітка м'яко ніжиться на своєму тендітному стебельці, готова віддати свій аромат найпершому вітерцеві, який війне на неї. Такі хвилини мали б викликати у всіх набожний і боязкий подив, але звичайно корислива підступність пильно підстерігає цей стан молодої душі, щоб зв'язати волю, нездатну вберегтися.

Читаючи Гертрудиного листа, князь відразу побачив, що відкривається шлях до здійснення його давніх і впертих прагнень. Він звелів сказати дочці, щоб вона прийшла до нього, і, дожидаючи її, вирішив кувати залізо, поки гаряче. Гертруда з'явилася і, не підводячи очей на батька, впала перед ним навколішки, через силу промовивши тільки: «Простіть». Він зробив їй знак підвестися і голосом, навряд підхожим, щоб підбадьорити дочку, сказав їй, що мало бажати чи просити прощення — це надто просто й цілком природно для кожного, хто вчинив поганий вчинок і боїться відплати за нього. Одно слово, він заявив, що прощення треба заслужити. Гертруда, вся тремтячи, спитала, що ж їй належить зробити. Князь (язик не повернеться назвати його тут батьком) не відповів прямо, а став розводитися з приводу Гертрудиної провини, і його слова краяли душу бідолашки, як доторк грубої руки до відкритої рани. Він висловлювався далі в тому розумінні, що коли навіть... коли раніше він і мав намір влаштувати її в світі, то вона сама поклала цьому нездоланну перешкоду; адже у такого благородного чоловіка, як він, ніколи б не стало духу запропонувати дворянинові в жінки синьйорину, яка показала себе з поганого боку.

Нещасливиця слухала, знищена остаточно. Тоді князь, поступово пом'якшуючи і тон, і вислови, заговорив про те, що всяка вина все ж виправна; а її вина належить до тих, спокутування яких передбачено цілком чітко. У цьому злощасному випадку вона повинна вбачати ніби попередження, що для неї світське життя повне всяких небезпек.

— О так! — вигукнула розворушена Гертруда, згораючи від сорому, охоплена якимсь раптовим напливом покори.

— А-а, виходить, і ви розумієте це? — негайно підхопив князь.— Ну то гаразд, не згадуймо більше минулого — його закреслено. Ви прийняли єдино правильне рішення. А що ви йдете на це доброхіть і щиросердо, то вже від мене вимагається зробити ваше майбутнє легким і приємним у всіх відношеннях, улаштувати все так, щоб нове становище відкрило перед вами всі переваги обраного вами шляху. Все це я беру на себе.

Із цими словами князь подзвонив у дзвоник на столику й сказав служникові, який зайшов:

— Княгиню й молодого князя негайно сюди.— Потім провадив далі, звертаючись до Гертруди:

— Я хочу вже тепер поділитися з вами своєю радістю і бажаю, щоб усі зараз же почали обходитися з вами, як належить. Ви почасти відчули на собі батьківську суворість, віднині й надалі ви знатимете тільки люблячого батька.

Ці слова якось аж приголомшили Гертруду. Вона силкувалася збагнути, як же оте сквапне «так» з її уст могло набути такої величезної ваги, і шукала приводу взяти своє слово назад, звузивши його розуміння. Проте князева певність видавалася такою цілковитою, його радість такою безмежною, а ласка такою теплою, аж Гертруда не наважилася мовити жодного слова, яке бодай трохи могло перешкодити тому, що вже звершилося.

Через кілька хвилин зайшла княгиня з молодим князем. Забачивши Гертруду, вони невпевнено й здивовано подивилися їй в обличчя. Але князь із радісним і лагідним виглядом, який закликав їх до того самого, сказав:

— Ось — блудна вівця; і хай це слово буде останнім відголосом сумних спогадів. Вона — втіха нашої родини. Гертруда не потребує більше порад: вона доброхіть забажала того, чого ми хотіли для її ж добра. Вона прийняла рішення, вона сама заявила мені, що прийняла...