Алессандро Мандзоні - Заручені

Звідси анонім переходить до белетристики. Та ми починаємо сумніватися, чи справді читач мав бажання супроводити його в цьому огляді, і навіть побоюємось, чи ми самі разом із згаданим анонімом не заслужили на прізвисько рабського наслідувача й набридливого за те, що через душевну простоту йшли його слідами досі в цьому питанні, яке не має стосунку до основної розповіді, і де він, напевно, тому так і розводився, щоб похизуватися вченістю й показати, що не відстає від своєї доби. Отож, залишивши незайманим те, що вже написано, аби наша праця не пропала даремно, ми випустимо решту й повернемося на великий шлях, тим паче що нам іще доведеться пройти чималий його відтинок, не зустрічаючи нікого з наших героїв, і йти ще дуже довго, перш ніж зустрінемося з тими, чиї долі цікавлять читача, звичайно, найбільше, коли тільки його взагалі щось цікавить у всій цій історії.

До осені наступного 1629 року всі,— хто за власним бажанням, а хто й через обставини,— перебували майже в тому самому становищі, в якому ми покинули їх; і ні з ким із них нічого не скоїлося, нікому не випало здійснити щось варте уваги. Настала осінь, коли Аньєзе й Лючія збиралися зустрітись, але одна значна громадська подія порушила всі їхні розрахунки,— це був, зрозуміло, один із найменших наслідків цієї події. Потім відбулися інші, також важливі події, які, проте, не спричинилися до жодної помітної зміни в долі наших героїв. І, врешті, нові обставини більш загального характеру, грізніші й значніші, докотилися до них, до найнепомітніших із них, які стояли аж на найостаннішому щаблі громадської драбини,— як ото несамовитий вихор, скажено крутячись, ламає й вириває з корінням дерева, зриває дахи, зносить дзвіниці, руйнує стіни і, кругом розкидаючи уламки, воднораз підхоплює сухі гілочки, сховані в траві, вимітає з закутків зав'ялі невагомі листочки, занесені туди слабким подувом вітерця, й крутить їх, несучи за собою з неподоланною силою.

А щоб, так би мовити, приватні події, про які нам залишилося розповісти, були цілком зрозумілі, ми неодмінно повинні спершу докладно розповісти про події громадські, почавши також дещо здалека.

Після бунту в день Сан-Мартіно й наступного дня здавалося, що достаток, наче якимсь дивом, повернувся, до Мілана. У всіх пекарів — хліба скільки хочеш, ціни — як в урожайні роки; борошно також відповідно подешевшало. Тим, хто оті два дні горлав без передиху, а то й чинив дещо гірше (крім тих, кого позабирали), було тепер чим похвалитися,— і не подумайте, що вони утрималися від цього, щойно минувся перший страх, викликаний арештами. На площах, на перехрестях, по шинках люди відкрито раділи, всі вітали одне одного й пошепки хвалилися тим, що таки знайшли спосіб знизити ціни на хліб. Проте крізь переможний настрій і радість проглядав (і чи могло бути інакше?) якийсь неспокій, передчуття, що все це незабаром скінчиться. Штурмували пекарів і торговців борошном, як це було і під час нетривалого уявного достатку, викликаного першим тарифом Антоніо Феррера. Всі робили їстівні запаси без усякого розрахунку. Хто мав які заощадження, обертав їх на хліб і борошно. За склади правили скрині, барила, казани. Так, намагаючись навперебій використати раптову дешевину, люди не тільки робили її неможливою надовго (це було й так зрозуміло) , але утруднювали її сталість навіть на короткий час. І ось 15 листопада Антоніо Феррер, de orden de Su Excelencia [141] За наказом його світлості ( ісп .). , проголосив указ, яким усякому, хто має вдома зерно або борошно, заборонялося купувати їх іще бодай у найменшій кількості, а також купувати хліб у кількості, яка перевищує дводенну потребу, «під страхом грошової або тілесної покари, на розсуд його світлості», тим, кого це стосувалося по службі, а також усякій іншій особі ставилося в обов'язок доносити на винних у порушенні указу; суддям віддано наказ робити обшуки в будинках, на які їм буде вказано; проте водночас дано й нове розпорядження пекарям, щоб крамниці добре постачалися хлібом « під страхом — у разі невиконання — заслання на галери на п'ять років і більше, на розсуд його світлості ». Якщо хто-небудь уявить собі, що такого указу дотримувалися, то в нього надто палка уява. І справді, якби всіх указів, проголошених у той час, дотримувалися, то Міланське герцогство, мабуть, мало б на морі стільки людей, скільки їх зараз у Великобританії.

Хоч хай там як, а віддаючи пекарям наказ випікати стільки-то хліба, треба було постачити їх достатньою кількістю борошна. І тоді вирішили (як завжди, під час неврожаю виникає прагнення перетворити на хліб продукти, що звичайно споживаються в іншому вигляді), повторюю, вирішили домішувати рис до хліба, який дістав назву «містура», тобто змішаний . 23 листопада вийшов указ про конфіскацію у кожного жителя половини нешеретованого рису і передачі його в розпорядження завідувача і дванадцяти членів Трибуналу продовольства (тоді такий рис називали «різоне», та й зараз так називають). Всяк, хто порядкував рисом без дозволу вказаних властей, підлягав покарі у вигляді конфіскації самого продукту й штрафу в три скуді за кожен модій. Захід, як це бачить усякий, цілком розумний.