Алессандро Мандзоні - Заручені

Але за цей рис треба було заплатити, і то ціну надто невідповідну до ціни хліба. Турботу про покриття цієї величезної різниці було покладено на місто. Але Рада декуріонів, яка висловила на це згоду від імені міста, того ж таки дня, 23 листопада, довела до відома губернатора про цілковиту неможливість витримати такий тягар. Тому губернатор указом від 7 грудня встановив ціну на вищевказаний рис по дванадцять лір за модій, причому в тих, хто хотів продати чимдорожче, а так само і в тих, хто й зовсім відмовлявся продавати його, приписувалось відбирати продукт і накладати штраф у розмірі його вартості, а також « більш високу грошову покару, як і тілесну, аж до заслання на галери, на розсуд його світлості, відповідно до кожного окремого випадку і звання винуватців ».

На шеретований рис ціну було встановлено ще до бунту, мабуть, так само, як і тариф, або, коли вжити термін, який дістав таку гучну славу в сучасних літописах,— «максимум» на пшеницю та на інші грубіші хлібні злаки, очевидно, було встановлено іншими указами, про які нам не випало почути.

А що в Мілані ціни на хліб і борошно були низькі, то сільський люд вервечками потягся до міста, щоб поробити запаси. Для усунення цієї, як він висловлювався, «незручності» дон Гонсало новим указом від 15 грудня заборонив « виносити за межі міста хліба більше ніж на двадцять сольдо під загрозою відібрання його і накладення штрафу в двадцять п'ять скуді, а у випадку неплатоспроможності провинного — дворазового привселюдного підтягувйння на дибу і ще більшої покари, як уже було заведено, на розсуд його світлості ». 22 числа того самого місяця (невідомо, чому так пізно) він проголосив такий же указ щодо борошна й зерна.

Натовп хотів повернути собі достаток грабунками й підпалами, а уряд хотів зберегти його галерами та дибою. Ці засоби були варті один одного, і читачеві ясно, до чого вони, зрештою, могли спричинитися, до чого ж вони спричинилися насправді, він незабаром дізнається. Крім того, неважко бачити і корисно буде звернути увагу й на та, який усе-таки існує тісний взаємозв'язок між цими дивними заходами: кожен з них — неминучий наслідок попереднього, а всі вкупі — наслідок першого, яким встановлено ціну на хліб, таку далеку від реальної, тобто від тієї, що природно диктувалась би співвідношенням між попитом і пропонуванням. Людям такий захід завжди здавався і завжди мав здаватися як справедливим, так і простим і легким для проведення в життя. Звідси цілком зрозуміло, що в нужді й стражданнях голодного часу народ жадає, просить його, і коли це можливо, то навіть примушує до нього силою. А потім, у міру того як починають виявлятися наслідки, ті, кого це стосується, намагаються усунути їх, спираючись на закон, який забороняє людям робити те, що вимагав від них закон попередній. З вашого дозволу, ми відзначимо тут мимохідь своєрідний збіг. В одній країні, в близьку нам епоху, в найбурхливішу й найчудовішу епоху найновішої історії, за подібних обставин вдавалися до подібних заходів [142] Натяк на заходи Конвенту по впорядкуванню цін під час першої французької буржуазної революції. (мабуть, можна було б сказати, по суті, до тих самих,— але з різницею тільки в масштабах,— і майже в тому самому порядку), всупереч зовсім іншим умовам та розквіту знань у Європі,— і в цій країні, певно, більше ніж деінде. Це сталося головним чином тому, що широкі народні верстви, до яких ці знання не дійшли, зуміли на довгий час поставити свою думку вище і, як у них там мовиться, скерувати руку тих, хто пише закони.

Отож, повертаючись до нашої розповіді, треба сказати, що двома головними наслідками бунту були: пограбування й справжня втрата харчових запасів під час самого бунту та широка, нерозумна, непомірна витрата зерна під час дії тарифу за рахунок тієї невеликої кількості, якої могло б усе ж якось вистачити до нового врожаю. До цих наслідків загального характеру можна долучити й повішення чотирьох нещасних, визнаних заводіями бунту: двох перед «Пекарнею на милицях» і двох на початку вулиці, де стояв будинок завідувача продовольством.

Між іншим, літописи того часу писано так епізодично, що в них годі знайти навіть повідомлення про те, як і коли скасовано цей примусовий тариф. Якщо через брак вірогідних відомостей нам буде дозволено зробити здогад, то ми схильні вважати, що його скасовано незадовго до 24 грудня або трохи пізніше, коли вчинено страту. Що ж до указів, то після наведеного нами останнього, від 22 числа того самого місяця, ми вже більше не зустрічаємо інших стосовно їстівних припасів,— чи то вони погубились і випали з нашого поля зору, чи то уряд, збентежений, коли не навчений, безрезультатністю своїх заходів і пригнічений наявним становищем, пустив їх на самоплив. Проте в розповідях декотрих істориків (незважаючи на всю їхню схильність скорше змальовувати великі події, аніж показувати їхні причини й послідовність розвитку) ми знаходимо опис країни, а надто міста під час пізньої зими й навесні, коли головну причину лиха, тобто невідповідність між продовольчими припасами й потребою в них, було не тільки не усунено, але, навпаки, навіть загострено заходами, що лише на якийсь час відсували її дію, як-от: привезення іноземного зерна в достатній кількості, чому заважала не тільки обмеженість громадських та приватних засобів, але також і злидні довколишніх сіл, повільний, малорозвинений товарообіг та й самі закони з їхньою тенденцією встановлювати й підтримувати низькі ціни,— отож, повторюю, справжня причина голоду діяла й далі, або, вірніше, сам голод лютував нестримно, на повну силу. І ось вам копія цієї сумної картини.