Алессандро Мандзоні - Заручені

Усюди забиті крамниці, більша частина промислових підприємств спорожніла, на вулицях неописанне видовище, невичерпний потік нужди, пристановище нескінченних страждань. Жебраки, опинившись нині в меншості, спантеличені й позагублювані в цій новій масі людей, були змушені сваритися за милостиню з тими, від кого вони її досі отримували. Хлопчаки та прикажчики з крамниць, відпущені на всі чотири вітри своїми хазяями; крамарі, які через зменшення чи й цілковитий брак щоденного прибутку сяк-так перебувалися на заощаджені гроші або яких закриття підприємств призвело до банкрутства та розорення; робітники й навіть майстри різних виробництв і ремесел, від звичайнісіньких до найтонших, майстри, що виробляли речі як першої необхідності, так і розкоші,— бродили від дверей до дверей, з однієї вулиці на другу, стовбичили на рогах вулиць, сиділи навкарачки біля будинків та церков і просто на плитах бруківки, простягаючи руку за милостинею, задушені нуждою й згораючи з сорому, виснажені, знесилені, трусячись від голоду й холоду, в поношеній благенькій одежі, яка у багатьох іще мала сліди колишнього достатку; вони були змучені вимушеним неробством та безнадією, але в їхньому вигляді проступали ознаки людей, звичних до чесної діяльної праці. З цим жалюгідним натовпом змішувалися, складаючи немалу його частину, служники, позвільнювані господарям, людьми скромного достатку, які нині вскочили в злидні, або такими, які, незважаючи на всю свою заможність, виявилися нездатними в такий рік підтримувати звичайний розкішний спосіб життя. І до всього цього розмаїтого натовпу бідняків приєдналось іще безліч інших, годованих за їхній рахунок: дітей, жінок, старих; ці або збиралися біля колишніх своїх благодійників, або розходилися в усі кінці просити милостиню.

Траплялось тут і чимало людей з породи браві. Їх можна було впізнати по кошлатих чубах, по мальовничому лахміттю, а також по якихось особливих поводженню й манерах, по тій печаті, яку накладають на обличчя звички,— печаті тим більше помітній і яскравій, чим ці звички незвичайніші. Через загальні причини вони повтрачали свій злочинно добутий шмат хліба й ходили тепер, випрошуючи його іменем господа бога. Поприборкувані голодом, змагаючись з іншими лише в благаннях, залякані, присмирнілі, тинялись вони вулицями, якими, бувало, походжали з гордо піднесеною головою, підозріливо й люто роззираючись на всі боки, повбирані в пишні й барвисті камзоли, з велетенськими перами на капелюхах, при багатій зброї, підтягнуті, напахчені; тепер вони смиренно простягали руку, яку стільки разів зухвало підносили для нахабної погрози або ж підступного удару.

Та чи не наймоторошніший і, мабуть, найжалюгідніший вигляд мали селяни, тиняючись поодинці, по два, а то й цілими родинами: чоловіки, жінки з немовлятами на руках або поприв'язуваними за спиною, з більшенькими дітьми, яких тягали за собою, зі старими, що плентали позаду. Одні в розпачі повтікали зі своїх домівок, позахоплюваних і порозграбовуваних солдатнею, що стала на постій або проходила мимо; декотрі з них, бажаючи викликати співчуття й підкреслити весь жах свого становища, виставляли напоказ синці від ударів, які вони подіставали, захищаючи рештки свого майна серед сліпого й дикого розгулу вояччини. Інші, уникнувши цього незвичайного лиха, але гнані двома іншими, від яких не був позбавлений жодний куточок країни, а саме: неврожаєм і податками, як завжди, надмірними, стягуваними з метою покриття того, що звалось воєнними потребами,— невпинно тяглися до міста, мов до старовинної фортеці й останньої опори багатства та щедрого милосердя. Новоприбулих можна було впізнати не тільки по їхній невпевненій ході й розгубленому вигляду, а й по здивованих, розчарованих обличчях, бо ж вони несподівано зіткнулися з величезним напливом людей, з жорстоким суперництвом у нужді — і саме там, де сподівалися, на особливе співчуття, думали привернути до себе загальну увагу й дістати підтримку. Ще інші, бродячи більш-менш давно по місту й живучи просто на вулиці, ще сяк-так трималися, дякуючи випадковій допомозі та поданням (така велика була невідповідність між засобами й нуждою). На їхніх обличчях і в рухах проглядало похмуре, важке отупіння. Одягнені вони були по-різному,— цебто ті, про яких іще можна було сказати, що вони одягнені. І зовнішній вигляд у них був так саме різний: бліді обличчя у жителів рівнини, засмаглі — у прибулих з місцевостей вищих і горбастих, червонуваті — у горців; але всі були худі й виснажені, всі з глибоко запалими очима, з непорушним поглядом, чи то безумним, чи то зловісним; покуйовджене волосся, довгі й щетинясті бороди; тіла, вирослі й позагартовувані в праці, тепер виснажені нестатками; поморщена шкіра на висохлих руках і ногах, на схудлих грудях, ледве прикритих безладним лахміттям. І поряд із цим видовищем поверженої сили не менш скорботним видовищем поставала слабка стать і вік, в яких іще дужче відчувались надломленість, безпорадна кволість і знесилля.