Алессандро Мандзоні - Заручені

Тут і там на вулицях, попід стінами будинків, валялися купки порозтоптуваної, трухлявої соломи упереміш із брудним лахміттям. Однак і цей бруд був дарунком, виявом людинолюбства: то були місця для спання, які давали змогу бодай декотрим із цих нещасних прихилити голову на ніч. Часом навіть серед дня можна було бачити, як тут лежав або сидів відхилившись хто-небудь, у кого втома або голод відняли останню силу, аж підкосилися ноги. Бувало, на цьому жалюгідному ложі лежав уже труп. А іноді можна було бачити, як людина раптом падала на землю, мов ганчірка, й уже мертвою лежала на бруківці.

Часом ставалось, що над одним із цих пристановищ схилявся випадковий перехожий або сусід, охоплений раптовим напливом співчуття. В деяких місцях з'являлася допомога, організована з мудрішою завбачливістю, приведена в дію щедрою рукою, звиклою до широкого розмаху в справах доброчинності. То була рука доброго Федеріго. Він вибрав шістьох священиків, що вирізнялися живою й постійною любов'ю до ближнього, а також міцною побудовою тіла, розбив їх по двоє й виділив кожній парі третину міста для обходу в супроводі носіїв, вантажених одягом, різноманітною їжею та всякими засобами, що швидко поновлювали силу. Щоранку ці три пари вирушали в різні боки, підходили до тих, хто безпорадно лежав на землі, й подавали кожному необхідну допомогу. Той, хто бився в передсмертних корчах і був уже неспроможний їсти, діставав останнє напучення й втішення. Голодним роздавали суп, яйця, хліб, вино; інших, вимучених довшим постом, підкріплювали бульйоном, екстрактами, міцним вином, спершу приводячи їх до тями, а якщо в цьому була необхідність, то навіть давали їм усілякі спиртні напої. На додачу обдаровували одежею тих, чия нагота була неприкрита й відразлива.

Але допомога на цьому не кінчалася: доброму пастиреві хотілось, щоб принаймні в межах свого досягу вона приносила справжнє, а не швидкоплинне полегшення. Тим, кому ця підтримка повертала достатньо сили, щоб стати на ноги й ходити, давали трохи грошей, аби нужда і брак усякої підтримки не повернули їх дуже швидко знов до попереднього стану; іншим підшукували притулок і утримання в якомусь із найближчих будинків. Заможні люди здебільше приймали їх через повагу до кардинала; а тих, які бажали допомогти, але не мали засобів, священики просили прийняти бідака на повне утримання, самі встановлювали ціну й відразу сплачували її частину готівкою. Потім вони повідомляли парафіяльних священиків про цих утриманців і просили навідувати їх, та й самі надалі ходили туди. Немає потреби говорити про те, що Федеріго не обмежувався в своїх турботах лише такими винятковими випадками людських страждань і не дожидав їх, щоб надати допомогу. Його полум'яна любов до людей відчувала все, з'являлася всюди, поспішала допомогти в нужді туди, де не було змоги уникнути її, пристосовувалась, так би мовити, до тих форм, яких прибирала ця нужда. Справді, Федеріго старався назбирати чим більше засобів, ще суворіше ставився до своїх особистих витрат і частенько починав витрачати заощадження, приховані на інші потреби, які тепер вважав надто другорядними за їхнім призначенням; він вишукував усякі способи для добування грошей, щоб потім віддати все на допомогу голодуючим. Він закупив багато зерна й розіслав значну його частину в найголодніші околи своєї єпархії, а що допомога виявилась набагато слабшою від потреби, то він послав і сіль, «завдяки якій,— каже, розповідаючи про це, Ріпамонті,— лугові трави й деревна кора перетворюються на їжу». Парафіяльним священикам міста він також роздав зерно та гроші, сам постійно обходив місто квартал за кварталом, роздаючи милостиню; багатьом бідним сім'ям він допомагав таємно; в кардинальському палаці, як засвідчує в одному своєму повідомленні сучасний йому письменник, лікар Алессандро Тадіно, щоранку роздавали дві тисячі мисок рисової юшки.

Але ця широка доброчинність, яку ми, безперечно, можемо слушно назвати грандіозною, беручи до уваги те, що вона надходила тільки від одного чоловіка й спиралася лише на його кошти (бо Федеріго, своїм звичаєм, відмовлявся розподіляти чужі пожертвування),— оця доброчинність разом із пожертвуваннями від інших приватних осіб, якщо й не такими великими, а все ж численними, разом із коштами, наданими Радою декуріопів у розпорядження Трибуналу продовольства, якому було доручено розподіляти їх, виявлялася все ж дуже незначна порівняно з нуждою. Тим часом як завдяки милосердю кардинала вдавалося продовжити життя декотрим горцям, близьким до голодної смерті, інші доходили до краю. Але й перші знову потрапляли в попередній стан, коли ця допомога вичерпувалась. В інших місцях, не забутих, а тільки залишених на другу чергу, з огляду на меншу гостроту становища,— бо милосердя було змушене діяти вибірково,— нужда скоро теж ставала смертельною; народ гинув усюди, і звідусіль люди тікали до міста. Тут, скажімо, дві тисячі голодуючих, дужчих і спритніших у хисті перемагати своїх суперників і самим пробиватися вперед, добували собі юшку, щоб не померти з голоду. Однак багато тисяч бідолах залишалися позаду, гостро заздрячи цим, можна сказати, щасливцям, а тим часом серед обділених бували їхні жінки, діти, батьки. І поки в одних кварталах міста людей, кинутих напризволяще й доведених до скрути, піднімали з землі, приводили до тями, надавали їм притулок і забезпечували на якийсь час харчами,— в сотні інших місць люди падали, знемагали і навіть помирали без допомоги й без утішення.