Алессандро Мандзоні - Заручені

Навіть відчувався брак води. Я маю на увазі — свіжої проточної води: за загальний колодязь правив мілкий рів, викопаний круг стін лазарету, де майже стояча вода була вкрита баговинням і поступово зацвіла, через те що така кількість брудних людей постійно користувалася нею.

До всіх цих причин смертності, які діяли ще дужче, бо перед нами були тіла хворі або виснажені, треба додати й різні коливання погоди: уперті дощі заступила ще впертіша зacyxa, принісши передчасну палючу спеку. До фізичних страждань прилучилися страждання душевні; туга й розпач людей, позбавлених свободи, спогади про минуле життя, скорбота за безповоротно загиблими родичами та друзями, взаємні кривди й відраза одне до одного — стільки різноманітних почуттів, породжених люттю й зневірою, принесених сюди або виниклих тут. Потім — страх і постійне споглядання смерті, яка стала звичайним явищем через усі оті причини і сама теж зробилась новою й могутньою причиною. І немає нічого дивного, що за лазаретною стіною смертність зростала й збільшувалась до такої міри, що мала вже всі ознаки (а багато хто так просто її й називав) моровиці. Можливо, збіг і загострення всіх цих причин тільки збільшили дію зарази чисто епідемічного характеру або (як це, мабуть, трапляється і під час менш тяжкого і тривалого голодування) справді мала місце заразна хвороба, яка в тілах людей слабких, виснажених нуждою, поганим харчуванням, негодою, брудом, стражданнями та розпачем знайшла для себе, так би мовити, відповідні умови й середовище,— одно слово, все необхідне для свого зародження, живлення й поширення (якщо дозволено невігласові мовити тут ці слова; однак нещодавно їх підтвердив, навівши різні докази, один лікар, чоловік так само вчевий, як і проникливий) [143] Мандзоні посилається на твори про чуму міланського лікаря Енріко Ачербі (1735-1827). . Можливо, зараза спочатку спалахнула в самому лазареті, як, очевидно, думали, судячи з неясного й неточного донесення, лікарі Санітарного відомства; або ж вона з'явилася ще раніше, але її вчасно не виявили (мабуть, це здасться більш правдоподібним, коли врахувати, що нужда була вже давня й загальна, а смертність — велика). Занесена тепер у цю силу-силенну людей, зараза стала поширюватися там з новою й жахливою швидкістю. Хоч би який із цих здогадів виявився правильним, але денна кількість померлих у лазареті за короткий термін перевищила сотню.

Поки тут усі ще живі були охоплені тривогою, страхом, сумом і трепетом, у Продовольчому відомстві панувала ганебна розгубленість і нерішучість. Питання довго обговорювали, вислухали думку Санітарного відомства; не залишалося нічого іншого, як скасувати все, що було зроблено з такою урочистістю й супроводилося такими видатками й такими утисками. Відкрили лазарет, відпустили всіх іще здорових бідняків, які розбіглися з невимовною радістю. По місту знов залунали благання, але вже слабші, що час від часу й зовсім затихали. Місто знов побачило цю юрбу, вона дуже поріділа й «викликала,— за словами Ріпамонті,— ще більшу жалість від думки, що це могло статися тільки внаслідок смерті». Хворих попереносили до Санта-делла-Стелла, тодішнього притулку для бідних. Більшість там і повмирала.

А тим часом почали золотитися благословенні поля. Селяни-жебраки порозходилися по своїх домівках, поспішаючи на такі бажані жнива. Добрий Федеріго напучував їх, напружуючи останні сили, вишукавши новий спосіб виявити людинолюбство: кожному селянинові, що з'являвся до архієпископату, видавали джуліо [144] Джуліо — срібна монета, випущена на початку XVI ст. при папі Юлії II. і серп для жнив.

З жнивами припинився врешті й голод. Проте смертність від епідемії або зарази хоча й падала з кожним днем, усе ж не припинялась аж до осені. Вона мала ось-ось скінчитися, як сталося нове лихо.

Чимало важливих подій із тих, які переважно іменують «історичними», відбулося за цей відтинок часу. Ми вже казали, що кардинал Рішельє після здобуття Лa-Рошелі нашвидкуруч уклав мир з англійським королем, вніс пропозицію в раді французького короля і, вдавшись до вагомих аргументів, наполіг, щоб герцогові Неверському було надано дійову допомогу, а водночас умовив короля самому очолити військо. Поки там готувалися, граф Нассауський, імперський комісар, зажадав у Мантуї від нового герцога передачі своїх володінь Фердінандові, попередивши, що інакше той пошле військо зайняти їх. Герцог, який і за тяжчих обставин відмовлявся згодитися на такі жорстокі й підозрілі умови, тим паче відмовився від них тепер, підбадьорюваний близькою допомогою Франції. Однак відмову було висловлено, наскільки можливо, ухильно й невиразно, причому герцог нібито давав обіцянку підкоритися, та насправді було видно, що він не збирається її дотримати. Комісар поїхав геть, заявивши, що доведеться вдатися до сили. У березні кардинал Рішельє вирушив у похід, із королем на чолі військ. Він попросив у герцога Савойського дозволу перейти через його володіння. Почалися переговори, не давши певного наслідку. Після сутички, що скінчилася на користь французів, знову розпочалися переговори й було укладено угоду, куди герцог, між іншим, вніс умову, щоб Гонсало ді Кордова зняв облогу з Казале, погрожуючи, в разі його відмови, об'єднатися з французами для нашестя на Міланське герцогство. Гадаючи, що він іще добре відбувся, дон Гонсало зняв облогу з Казале, й туди негайно вступив загін французів для підсилення гарнізону.