Алессандро Мандзоні - Заручені

Цей випадок дав привід Акілліні [145] Акілліні Клаудіо (1574—1640) — італійський поет, представник вигадливого придворно-аристократичного стилю, так званого «маринізму». Прославляв, зокрема, Людовіка XIII та кардинала Рішельє. звернутися до короля Людовіка зі своїм знаменитим сонетом «Палайте, горни, дайте нам метал...» та ще з одним, де закликав короля до негайного звільнення Святої землі. Але так уже ведеться, що до порад поетів не дослухаються, а коли в історії ви часом і зустрінете факти, де відчуваються їхні вказівки, то можете сміливо сказати, що все те вже було ухвалено заздалегідь. Кардинал Рішельє, навпаки, наполягав на поверненні до Франції, бо, мовляв, там були справи, які здавались йому більш нагальними. Щоб відвернути таке рішення, Джіроламо Соранцо, венеціанському послові, довелося вдатися до сили-силенної аргументів, проте король і кардинал, дослухаючись до його прози стільки ж, скільки до віршів Акілліні, повернулися назад з головною частиною війська, залишивши всього шість тисяч чоловік у Сузі, щоб утримати за собою прохід і забезпечити дотримання угоди.

Поки це військо відходило в один бік, із другого наближалося військо Фердінанда. Воно вдерлося на територію Гріджоні і Вальтелліни й збиралося перейти кордони міланських володінь. Крім усякої напасті, якою загрожувала його поява, Санітарний трибунал отримав вірогідне повідомлення про те, що в цьому війську є чума, окремі спалахи якої в найманих військах того часу були звичайним явищем,— це засвідчує Варкі [146] Варкі Бенедетто (1503—1565) — італійський історик. , розповідаючи про чуму, яку вони занесли до Флоренції ще сторіччя тому. Алессандро Тадіно, одному з членів Санітарного відомства (їх було шестеро, крім голови: чотири службові особи й два лікарі),— як розповідає він сам у своєму вже раз наведеному нами «Повідомленні»,— трибунал доручив доповісти губернаторові про жахливу небезпеку, що загрожує всьому краю, коли ці війська перейдуть через нього, вирушивши, за чутками, на облогу Мантуї. Судячи з усіх вчинків дона Гонсало, у нього, видно, було велике бажання посісти почесне місце в історії, яка й справді не могла обійти його своєю увагою. Та, як це часто буває, історія не зуміла або ж не потурбувалася зберегти один з його вчинків, воістину гідних пам'яті, а саме: відповідь, яку він дав Тадіно. Він заявив, що спонуки честі й вигоди, задля яких це військо вирушило в похід, набагато важливіші від тієї небезпеки, на яку йому вказують! Отож в даному разі нехай постараються знайти найкращий вихід із становища і надіються на провидіння.

Через це, щоб знайти найкращий вихід із становища, обидва лікарі Санітарного відомства (вищезгаданий Тадіно і сенатор Сеттала, син знаменитого Лодовіко) [147] Мається на увазі Лодовіко Сеттала, автор трактату «Про чуму». подали до Санітарного трибуналу пропозицію, щоб під страхом найтяжчих покар було заборонено купувати будь-які речі у солдатів, які мали проходити мимо. Та годі було переконати в необхідності такого заходу голову, «чоловіка дуже жалісливого, — каже Тадіно, — зовсім нездатного зрозуміти, як це від стосунків із цими людьми та купівлі в них речей може загрожувати смерть багатьом тисячам людей!» Ми наводимо тут цю дрібну рису, як одну з найхарактерніших для того часу. Відколи існує санітарний заклад, навряд чи в якогось іншого голови такого самого відомства з'являлося таке міркування,— якщо взагалі це можна назвати міркуванням.

Що ж до дона Гонсало, то, давши свою відповідь, він невдовзі залишив Мілан. Від'їзд був для нього такий же гіркий, як і його причина. Він дістав відставку за невдалий кінець війни, заводієм і верховодою якої був. А народ зробив його винуватим за пережитий голод, доки Гонсало ще стояв при владі. (Того, що він зробив для спалаху чуми, або не знали, або нікого це не непокоїло, як ми побачимо далі, крім Санітарного трибуналу і, особливо, обох лікарів). Коли він у дорожній кареті виїжджав із королівського палацу, оточений охороною з алебардистів, з двома кінними сурмачами попереду і в супроводі вервечки карет місцевої знаті, йому назустріч залунав різкий свист хлопчаків, що зібралися на Соборній площі й потім побігли за каретою. Коли кортеж з'явився на вулиці, що вела до Тічинських воріт, через які доводилося виїжджати, дон Гонсало опинився серед людського натовпу; одні вже дожидали там, інші збігалися звідусіль, тим паче що сурмачі, чесно виконуючи свої обов'язки, безперестанно сурмили від палацу і аж до міських воріт.