Алессандро Мандзоні - Заручені

Тільки ж до кого звертався він із цими словами? До селян, які проходили мимо, позгинані під тягарем свого злиденного скарбу, заполонені думками про покинуті будинки, підганяючи свою худібку, ведучи за собою дітлахів, так само вантажених понад усяку міру, та жінок, які несли на руках тих, котрі ще не вміли ходити самі. Дехто прискорював ходу, не відповідаючи й не підводячи голови. Дехто казав:

— Ой, синьйоре! Влаштовуйтесь, як собі можете. Ваше щастя, що вам не доводиться думати про родину. Допомагайте собі самі, умудріться вже якось.

— Бідний я! — вигукував дон Абондіо.— Що за люди, що за серця! Куди поділася любов до ближнього! Кожний опікуєтеся тільки сам собою, а про мене ніхто не хоче й думати.— І він знову кидався шукати Перпетую.

— До речі,— питала вона його,— а де ж грошенята?

— Навіщо вони вам?

— Давайте-но їх мені, піду закопаю у городі разом із столовим сріблом.

— Але ж...

— Це що за штучки? Давайте їх сюди, залиште про всяк випадок кілька сольдо, а в усьому іншому покладіться на мене.

Дон Абондіо послухався, підійшов до скриньки, дістав свої багатства й віддав Перпетуї, яка сказала: «Піду закопаю їх у городі під коренем фігового дерева»,— й відразу вирушила туди. Трохи згодом вона повернулася з корзиною, повною харчів, та з невеликим порожнім кошиком і заходилася квапливо складати на дно дещо з білизни, своєї та господаревої, пробурчавши при цьому:

— Хоч молитовники несіть самі.

— Але ж куди ми вирушаємо?

— А всі інші куди? Насамперед вийдемо на дорогу, а там послухаємо та подивимось, що нам робити.

У цю хвилину зайшла Аньєзе з невеликим кошиком за плечима і з таким виглядом, ніби мала важливу пропозицію.

Аньєзе так само вирішила не дожидати приходу непроханих гостей, оскільки була вдома сама та ще й з дещицею золота, дарованого їй Безіменним. Якийсь час вона сумнівалася щодо місця, де їй сховатися. І саме залишок тих цехінів, які в голодні місяці виявилися такими доречними, був головною причиною її тривоги й нерішучості, бо вона чула, що в захоплених селах саме ті, хто мав гроші, опинялись у найнебезпечнішому становищі: з одного боку, їм загрожувала жорстокість іноземців, а з другого — підступи односельців. Правда, вона нікому, навіть під секретом, не розповіла про дар милосердя, що впав на неї, як ото кажуть, з неба, крім дона Абондіо, до якого вона іноді заходила, щоб розміняти скуді, завжди залишаючи йому трохи дрібняків на роздачу тим, хто був бідніший від неї самої. Але сховані гроші, а надто у тих, хто не звик порядкувати великими сумами, змушують власника підозрювати, що інші також знають про них. Отож, поки вона намагалася якнадійніше порозтикати по різних місцях те, чого не могла взяти з собою, і думала про скуді, сховані в неї за пазухою, то згадала, що, приславши гроші, Безіменний великодушно пропонував їй свої послуги; згадала всякі розповіді про його замок, розміщений у такому неприступному місці, куди супроти волі його господаря могли дістатися хіба що птахи,— й вирішила шукати притулку там. Вона знай роздумувала про те, як би влаштувати так, щоб цей синьйор признав її. І відразу згадала про дона Абондіо, який після своєї бесіди з кардиналом завжди виявляв до неї щиру увагу, бо міг робити це, не компрометуючи себе ні в чиїх очах. Оскільки ж Лючія і Ренцо були далеко, то далеко була і можливість того, що до нього звернуться з проханням, яке може піддати його ставлення до Аньєзе тяжкому випробуванню. Добра жінка припускала, що в такому сум'ятті бідолаха мав би почуватися ще в більшій скруті й розгубленості, ніж вона сама, і що її пропозиція, мабуть, могла б виявитися дуже слушною й для нього. Отож, заставши його з Перпетуєю, вона висловила їм свою пропозицію.

— Що ви на це скажете, Перпетує? — спитав дон Абондіо.

— Скажу, що це просто навіяно згори і що нема чого гаяти часу, а треба втікати щодуху.

— А потім...

— А потім... потім, коли потрапимо туди, то будемо дуже раді. Тепер у цього синьйора — і це відомо всім — тільки й на думці, щоб допомагати ближньому. Та він і сам буде дуже радий прихистити нас. Туди, під самісінький кордон та ще на таку височінь, не заберуться, звичайно, ніякі солдати. І знов-таки, там знайдеться й дещо на зуб, бо ж у горах, тільки-но кінчаться оці дари божі,— промовляючи це, вона заходилася класти харчі в кошик, поверх білизни,— нам буде нелегко.

— Навернувся... то він справді навернувся, еге?

— То як же ще можна сумніватися в тому, що всім відомо та й ви бачили на власні очі?