Алессандро Мандзоні - Заручені

— А чи ми не ліземо самі в клітку?

— Яка там клітка? З усіма оцими вашими страхами, ви, вже вибачте мені, ніколи нічого не вирішите. А ви, Аньєзе, молодець! Це ви чудово придумали.— Поставивши кошик на стіл, вона простромила руки в ремені і завдала його собі на плечі.

— А чи не можна,— спитав дон Абондіо,— знайти когось, хто пішов би з нами, щоб охороняти свого курато? Раптом нам трапиться якийсь розбійник, — а їх тут, на жаль, чимало,— яке пуття з вас обох?

— Знову щось вигадали, аби тільки час гаяти! — вигукнула Перпетуя.— Іти оце зараз шукати чоловіка, коли всяк тільки й думає про себе. Будьте сміливішим! Ходіть-но заберіть свого молитовника та капелюха — і гайда!

Дон Абондіо вийшов і незабаром повернувся з молитовником під пахвою, капелюхом на голові та ціпком у руці. Потім утікачі рушили через хвірточку, яка виходила на пяцетту [150] П'яцетта - невелика площа. . Перпетуя замкнула будинок більше задля чистого сумління, аніж покладаючись на міцність замка та дверей, і поклала ключ до кишені. Проходячи повз церкву, дон Абондіо зиркнув на неї й процідив крізь зуби:

— Нехай народ її й охороняє, адже вона служить йому. Якщо люди бодай трохи люблять свою церкву, то вони про неї й потурбуються. А якщо ні, то це вже їхня справа.

Вони попростували через поля мовчки, кожний поринулий у свої думи, роззираючись на всі боки, а надто дон Абондіо — чи не з'явиться, бува, якась підозріла особа або щось надприродне. Ніхто не траплявся назустріч: люди або сиділи по будинках, охороняючи їх, складаючи та ховаючи свої пожитки, або йшли дорогами, що вели просто в гори.

Після зітхань і всіляких нерозбірливих вигуків дон Абондіо почав бурчати дужче, ніж доти. Він сердився на герцога Неверського, якому, мовляв, треба було сидіти у Франції й тішитись життям, виставляючи себе правителем, а він, бачте, наперекір усьому світові захотів стати герцогом Мантуанським; висловлював невдоволення королем, якому слід було б також подумати про інших: давши воді текти вниз — не наполягати на всяких дрібницях, адже він однаково залишиться королем, хоч би хто був герцогом Мантуанським, чи то Тіціо, чи Семпроніо. Та найбільше дон Абондіо був невдоволений губернатором: від того залежало вжити всіх заходів, щоб це лихо обминуло країну, а він онде, бачте, сам його сюди й накликав,— а все від бажання воювати. «Нехай би всі оті синьйори,— бурчав дон Абондіо,— побували тут, та подивилися, та скуштували, що воно за радість. Чуєте: їм, мовляв, є за що звітувати! А тим часом дістається тим, хто ні в чому не провинний».

— Та годі вже, що ви стільки розводитеся про цих людей; адже не вони прийдуть вам на поміч,— говорила Перпетуя.— Усе це, пробачте, звичайна ваша балаканина, від якої немає ніякого пуття. Мене ось дужче непокоїть...

— Що саме?

Перпетуя за цей відтинок шляху вже встигла добре подумати про нашвидкуруч приховане добро й узялася картати себе, що те забула, а те погано приховала, тут лишила слід, який приверне увагу розбійників, а там...

— Нічого собі, — сказав дон Абондіо, який тепер був такий спокійний за своє життя, що вже міг тривожитись за своє майно,— нічого собі! Як же це ви так? Де ж була ваша голова?

— Що? — вигукнула Перпетуя, на мить зупинившись і беручись руками в боки, скільки це їй дозволяв кошик.— Що? Тепер ви дорікаєте, та ви ж самі забили мені баки замість допомогти мені, підбадьорити! Я, може, про ваше добро більше думала, ніж про своє, і хоч би одна душа мені допомогла, а то довелося бути воднораз і за Марфу, і за Магдалину. Коли що станеться, не моя в тім вина. Я зробила більше, ніж мені належало робити.

Аньєзе уривала ці перемовки, починаючи розповідати про свої нещастя. Їй було прикро не стільки через злигодні та всякі втрати, скільки через те, що пропала всяка надія в скорому часі знов обійняти Лючію. Адже, коли ви пам'ятаєте, їхня зустріч мала відбутися саме цієї осені; важко було навіть припустити, щоб у такі часи донна Прасседе виявила бажання приїхати сюди пожити в своєму маєтку, вона скорше втекла б звідси, як це робили інші землевласники.

Вигляд довколишньої місцевості ще дужче загострював думки Аньєзе та посилював її тугу. Розпрощавшися зі стежечками, вони вийшли на великий шлях, той самий, яким уже раз довелося їхати бідній жінці, коли вона, на такий короткий час, везла до себе свою дочку, перебувши з нею в будинку кравця. Вдалині вже мріло те село.

— Зайдімо поклонімося цим добрим людям,— сказала Аньєзе.