Алессандро Мандзоні - Заручені

В таємниці магії та чаклунства він заглиблювався дужче, бо тут, каже наш анонім, ішлося про науку набагато моднішу й потрібнішу, де факти куди важливіші і їх значно легше перевірити. Немає потреби казати, що в цих заняттях у нього не було іншої мети, крім бажання грунтовно познайомитися з підступним мистецтвом чаклунів, щоб, вивчивши його, знати, як від них оберігатися. І під егідою, головним чином, великого Мартіна Дельріо [136] Дельріо Мартін — богослов-єзуїт, автор «Магічних пошуків» (1600). («мужа науки») він досяг того, що міг розмірковувати ех ргоfesso [137] Цілком компетентно ( латин .). про згубливі чари, які викликають кохання, сон, ворожнечу, і про велику різноманітність цих головних видів чарівництва, які, за словами знов-таки нашого аноніма, на жаль, і досі застосовуються з жахливими наслідками.

Такі самі широкі й ґрунтовні знання мав дон Ферранте й з історії, а надто всесвітньої: тут його улюбленими авторами були Тарканьйота, Дольче, Бугатті, Кампана, Гуаццо,— одно слово, найвидатніші вчені.

«Та що то за історія без політики? — частенько вирікав дон Ферранте.— Це проводир, який знай іде вперед, а позаду немає нікого, хто вивчав би пройдений ним шлях, отож він крокує даремно; та й політика без історії те саме, що подорожній без проводиря». Тим-то в його книжковій шафі було відведено цілу полицю для політиків; там, серед багатьох маловідомих і другорядних, стояли Боден, Кавальканті, Сансовіно, Парута, Боккаліні. Проте в цій галузі були дві книги, що їх дон Ферранте ставив значно вище від інших і до певного часу віддавав їм пальму першості, причому ніяк не міг вирішити, якій із них за правом вона належить: одна — «Правитель» і «Міркування» знаменитого флорентійського канцлера [138] Мається на увазі Нікколо Маккьявеллі (1469—1527) — італійський політичний діяч, письменник і історик. У трактаті «Правитель» та інших творах виступав як теоретик абсолютної монархії і як супротивник панування католицької церкви в Італії. . «Безумовно, він шахрай,— казав дон Ферранте,— але розумний». Друга — «Державний інтерес» не менш знаменитого Джованні Батеро [139] Батеро Джованні (1533—1617) — письменник епохи контрреформації, єзуїт. У «Державному інтересі» (1589) виступав проти Маккьявеллі; космополітичні інтереси церкви ставив вище національних інтересів італійського народу. . «Безумовно, людина благородна,— казав він,— але хитра». Проте незадовго до того часу, як почалася наша історія, вийшла друком книжка, що поклала край ваганням про першість і залишила далеко позаду навіть витвори цих двох «матадорів», за висловом самого дона Ферранте. Книжка, що містила ніби екстракт усіх видів хитрощів, щоб навчитися не скакати на слизьке, і всі чесноти, щоб навчитися застосовувати їх; малесенька книжечка, зате з найчистішого золота,— одно слово, «Правитель при владі» дона Валер'яно Кастільйоне [140] Кастільйоне Валер'яно (1593—1668) — автор трактату «Правитель при владі» (1626), написаного на основі «Державного інтересу» Батеро. , цього найзнаменитішого чоловіка, про якого можна сказати, що найбільші вчені змагалися між собою, вихваляючи його, вельможі силкувалися прихилити кожен на свій бік. Це був чоловік, якого сам папа Урбан VIII осипав барвистими похвалами; якого кардинал Боргезе і віце-король неаполітанський дон Пьєтро ді Толедо вмовляли — і обидва намарне — описати: перший — діяння папи Павла V, а другий — італійські війни короля католицького; чоловік, якого король Франції Людовік XIII, за порадою кардинала Рішельє, призначив своїм історіографом і на якого герцог Карло-Еммануеле Савойський поклав ту саму справу; чоловік, на хвалу якому — коли навіть випустити всі інші гучні славослів'я — сама герцогиня Хрістіна, дочка найхристияннішого короля Генріха IV, в одній грамоті, разом з найрізноманітнішими величаннями, відзначила «незаперечну репутацію першого письменника нашого часу, яка встановилася за ним в Італії».

Та коли в усіх вищеназваних науках дон Ферранте вважався чоловіком обізнаним, то була одна, в якій він заслужено мав славу професора,— наука про лицарську честь. Він не тільки розводився про неї як справжній знавець, але й,— коли до нього, і то неодноразово, зверталися з проханням залагодити ту або іншу справу честі,— завжди давав слушну пораду. У своїй книгозбірні і, можна сказати, просто в голові він тримав твори найавторитетніших письменників у цій галузі: Паріде дель Поццо, Фаусто да Лонджано, Урреа, Муціо, Ромеі, Альбергато, Тассо. Однак найвище від усіх авторів стояв, на його думку, наш знаменитий Франческо Біраго, який зі свого боку теж відгукувався про дона Ферранте з особливою шанобливістю. А щойно вийшли друком «Лицарські розмови» цього чудового письменника, дон Ферранте не довго думаючи передрік, що цей твір разом з іншими духовно спорідненими благородними творами стане для нащадків першорядним за своїм значенням кодексом,— про те, до якої міри це пророцтво збулося, каже наш анонім, може судити всякий.