Алессандро Мандзоні - Заручені

Тож із двома нашими листувальниками справа стояла саме так, як ми сказали. В першому листі, написаному від імені Ренцо, було чимало всякої всячини. Насамперед, крім розповіді про втечу, іще стислішої, але плутанішої, ніж ви читали вище, в листі повідомлялося про нинішнє становище Ренцо. З нього ні Аньєзе, ані тлумач ніяк не могли скласти собі досить ясної й повної картини: таємниче попередження, зміна імені, цілковита безпека й водночас необхідність переховуватися — все це були речі, вже самі по собі мало зрозумілі й до того ж викладені в листі дещо завуальовано. Потім — тривожні, схвильовані розпити про Лючіїні пригоди, з якимись темними й похмурими натяками на підставі чуток, що дійшли до Ренцо. Нарешті, боязкі й далекі сподівання, задуми на майбутнє, а поки що — обіцянки та благання, не порушувати даного слова, набратися терпіння й не занепадати духом, очікуючи сприятливіших обставин.

Невдовзі Аньєзе знайшла надійний спосіб передати на ім'я Ренцо відповідь і п'ятдесят цехінів, призначених йому Лючією. Забачивши таку силу золота, Ренцо не знав, що й думати. Схвильований цим чудом і підозрами, що затьмарювали всяку радість, він побіг розшукувати свого писаку, аби той розтлумачив йому листа й дав ключ до такої дивної таємниці.

У цьому листі Аньєзин писака, після кількох плутаних згадок про невизначеність задумів Ренцо, переходив до викладу — майже з такою самою ясністю — страшної історії «відомої вам особи» (так він і висловився); й відразу давав плутане пояснення щодо п'ятдесяти золотих; потім торкнувся обітниці; говорячи, однак, натяками, але долучаючи сюди — словами дохідливішими й певнішими — пораду заспокоїтися серцем і більше про це не думати.

Ренцо мало не побився з тлумачем листа; він весь дрижав від обурення, впавши в жах від того, що зрозумів, а так само й від того, чого не міг зрозуміти. Він примусив писаку перечитати йому це жахливе послання три-чотири рази. То йому здавалося, що він уже розуміє все набагато краще, то раптом робилося незбагненним те, що доти здавалося цілком зрозумілим. І в цьому гарячковому збудженні він зажадав, щоб, писака негайно взяв перо в руку й написав відповідь. Після найсильніших, які тільки можна уявити собі, висловлювань співчуття й жаху з приводу Лючіїних пригод він диктував далі: «Відпишіть, що я, мовляв, не хочу заспокоїтися серцем і ніколи не заспокоюсь. І немає чого давати ці поради такому хлопцеві, як я. До грошей я й не приторкнуся, а сховаю їх і берегтиму, хай ідуть їй на посаг. А вона повинна стати моєю, і ніяких обітниць я й знати не хочу. Я, мовляв, завжди чув, що мадонна турбується про нас і допомагає скривдженим, домагаючись для них милості, але щоб вона стала захищати кривду й порушення слова — такого ще мені чути не доводилось. І цьому не бути. З такими грошима ми зуміємо налагодити своє господарство і тут, а коли я зараз трохи заплутався, то причина цьому — буря, яка скоро промчить мимо»,— і ще багато чого такого іншого.

Аньєзе одержала цього листа й попросила написати відповідь. Листування тривало в тому ж дусі, який ми описали вище.

Коли мати, не знаю, в який спосіб, дала знати Лючії, що дехто живий і здоровий і що все доведено до його відома, Лючія відчула велике полегшення; нічого вона вже більше не бажала, аби тільки він забув її, або, коли сказати точніше, щоб він постарався забути її. Зі свого боку вона сто разів на день приймала таке ж рішення щодо Ренцо й вдавалася до всіляких хитрощів, щоб виконати його. Вона сумлінно ставилася до роботи, намагаючись думати тільки про неї, а коли образ Ренцо поставав перед очима, то вона по думки повторювала Молитви або й нашіптувала їх. Та цей образ ніби мав якесь лукавство: він ніколи не являвся відкрито, а майже завжди потайки, під прикриттям інших образів, тож свідомість виявляла його тільки тоді, коли він уже тривалий час пробував перед нею. Лючія часто вертала думкою до матері, та й як могло бути інакше? І уявний Ренцо спідтиха підкрадався до них обох, так само, як Ренцо справжній не раз робив це колись. Отож разом з іншими образами скрізь, у всіх спогадах минулого неодмінно з'являвся Ренцо. І якщо іноді бідна дівчина дозволяла собі трохи помріяти про майбутнє, то й тут він виринав перед нею, хоча б для того, щоб сказати: «А мене там уже не буде». І якщо вона не могла забути його остаточно, то все ж їй до певної міри вдалося думати про нього менше і не так уперто, як того бажало її серце. Мабуть, це б удалось їй іще більше, коли б цього хотілось тільки їй самій. Та, як на лихо, поряд була донна Прасседе; взявши собі за мету вирвати Ренцо з Лючіїного серця, вона не знаходила для цього кращого засобу, ніж якнайчастіше говорити про нього.