Алессандро Мандзоні - Заручені

Уже не раз доводилося нам згадувати про тодішню завзяту війну за спадок Вінченцо Гонзага, другого за рахунком герцога цього імені; але згадували ми завжди в хвилину великого поспіху, тож могли спинитися на цьому лише мимохідь. Тепер же, задля розуміння нашої розповіді, конче потрібно повідомити більше подробиць. Усе то — події, відомі кожному обізнаному з історією. Оскільки ж ми, знаючи собі справжню ціну, повинні припустити, що цю книжку читатимуть тільки люди неосвічені, то корисно буде розповісти про ту війну, бодай поверхово, тим читачам, які потребують цього.

Ми вже сказали, що після смерті цього герцога його найближчий спадкоємець, Карло Гонзага, голова молодшої лінії, яка перебралася до Франції, де Гонзага володіли герцогствами Невер і Ретель, вступив у володіння Мантуєю і — додамо тепер — Монферрато (саме через поспіх ми цього й не дописали). Мадрідський двір, який будь-що прагнув (про це ми також згадували) вилучити з володінь нового володаря ці два феоди,— а щоб забрати, треба була мати якусь підставу (бо війна, розпочата без усяких підстав, була б несправедлива),— оголосив, що підтримує посягання, які мали на Мантую другий Гонзага, Ферранте, володар Гвасталли, а на Монферрато — Карло-Еммануеле І, герцог Савойський, і Маргарита Гонзага, вдова-герцогиня Лотарінгська. Дон Гонсало, що походив з роду «великого капітана» й носив його ім'я, повоювавши у Фландрії, із шкури ліз, щоб розпочати війну в Італії, і тому, мабуть, гарячкував більше за всіх, домагаючись її оголошення. Поки що, тлумачачи по-своєму наміри вищезгаданого двору й випереджаючи його розпорядження, він уклав з герцогом Савойським угоду про вторгнення й розділ Монферрато, а потім легко домігся її затвердження графом-герцогом, запевнивши останнього, що надзвичайно легко можна заволодіти Казале, одним із найбільш захищених пунктів герцогства, переданого за угодою іспанському королеві. А від імені короля Іспанії він запевняв, що збирається зайняти територію у вигляді закладу, до рішення короля, який, частково через наполягання інших, а частково з особистих міркувань, відмовив тим часом новому герцогові в інвеститурі й зажадав, щоб спірні володіння було віддано під його тимчасове управління, а він, король, вислухавши претендентів, передасть їх тому, на чиєму боці виявиться право. Проте герцог Неверський не був схильний підкорятися такому рішенню.

Він так само мав впливових друзів: кардинала Рішельє, венеціанських синьйорів і папу, яким тоді був, як ми вже сказали, Урбан VIII. Але перший, зайнятий тоді облогою Лa-Рошелі [125] Ла-Рошель — французька фортеця, що була в руках протестантів-гугенотів, проти яких боровся кардинал Рішельє. У 1627 р. приєдналася до Англії, але наступного року була взята французькими королівськими військами. та війною з Англією, наштовхуючись на опір прибічників королеви-матері Марії Медічі [126] Мати Людовіка XIII Марія Медічі стояла на чолі феодально-аристократичної опозиції в Лангедоку (південь Франції), яка готувала заколот проти абсолютизму правління Рішельє. , котра з якихось своїх міркувань була супротивницею Неверського дому, обмежувався поки що самими обіцянками. Венеціанці не бажали ні рушати з місця, ні навіть певно висловити свою думку, доки французьке військо не вдерлося до Італії, і, потай підтримуючи герцога, скільки були спроможні, водночас засипали мадрідський двір усякими протестами, пропозиціями, посланнями, то мирними, то войовничими, виходячи з обставин. Папа рекомендував герцога Неверського своїм друзям, боронив його інтереси в очах супротивника, складав проекти угоди; але про те, щоб виставити в поле військо, не хотів і слухати.

Таким чином, обидва союзники могли з тим більшою певністю розпочати свої узгоджені дії. Герцог Савойський і собі вступив до Монферрато; дон Гонсало з великим завзяттям почав облогу Казале, але побачив, що це не так легко, як він сподівався: не думайте, що на війні бувають самі тільки троянди. Двір не подавав йому допомоги, як він того бажав, подеколи залишаючи його навіть без найнеобхідніших засобів. А союзник допомагав йому надто запопадливо, тобто, діставши свою частку, починав по шматочку захоплювати й ту, що призначалася іспанському королеві. Можна собі уявити, як лютував дон Гонсало. Але вій побоювався, що після найменшого шуму з його боку цей самий Карло-Еммануеле, такий заповзятливий на всякі інтриги, віроломний у дотриманні угод і хоробрий у бою, перейде на бік Франції,— тим-то донові Гонсало доводилося заплющувати очі на все і мовчки терпіти цю кривду. До того ж облога поки що була безуспішна, затягувалась і часом ніби слабшала, надто вже велику стійкість, пильність і рішучість виявляли обложені, а в самого Гонсало було мало війська, та й, на думку декотрих істориків, він сам допустився багатьох похибок. Ми охоче віримо, що це правда, і навіть схильні, якщо справа дійсно стояла так, радіти з того, що з цієї причини після походу залишилося менше забитих, спотворених, покалічених і навіть просто менше пошкоджених черепичних дахів у Казале. Пробуваючи в таких тяжких обставинах, дон Гонсало отримав повідомлення про бунт в Мілані й вирушив туди особисто. У доповіді, яку підготували для нього, було згадано також про обурливу й гучну втечу Ренцо і про справжню й гадану причину його арешту; не забули сказати й про те, що юнак сховався на території Бергамо. Ця обставина привернула до себе увагу дона Гонсало. Із зовсім іншого джерела він дізнався про те, що в Венеції деруть носа в зв'язку з міланським бунтом. Спочатку там навіть вважали, ніби це примусить дона Гонсало зняти облогу з Казале, і гадали, ніби він усе ще розгублений і надзвичайно стурбований, тим паче що невдовзі прийшла звістка,— якої там усі так нетерпляче дожидали, а він так боявся,— про здачу Лa-Рошелі. Страшенно ображений, і як людина і як політик, тим, що венеціанці мали таке уявлення про його справи, він усіляко шукав нагоди переконати їх шляхом найрізноманітніших доказів, що він аніскільки не втратив своєї колишньої твердості, бо сказати просто: я не боюсь,— це однаково, що не сказати нічого. Але є чудовий засіб — грати роль ображеного, скаржитися, заявляти претензії. Ось чому, коли до нього з'явився венеціанський резидент, щоб висловити йому своє шанування і воднораз вивідати з його обличчя та поведінки про потаємні задуми (звертати увагу геть на все — оце й в тонка політика старого часу), дон Гонсало злегка торкнувся безпорядків, тоном чоловіка, який вже все залагодив, і заявив з приводу Ренцо той гострий протест, про який читач уже знав, як і знав, що з того вийшло далі. Потім дон Гонсало вже не займався цією такою дріб'язковою — й для нього цілком закінченою — справою. І коли набагато пізніше прийшла відповідь з Венеції до табору під Казале, куди Гонсало встиг повернутися й де пробував під владою інших турбот, він підвів голову й поводив нею туди-сюди, ніби черв'як шовкопряда, шукаючи листок; на хвилю замислився, щоб викликати в пам'яті факт, від якого там зосталася хіба якась тінь, згадав справу і в його свідомості промайнуло поверхове й туманне уявлення про винуватця безпорядків; тут він перейшов до інших питань, кинувши думати про цей випадок.