Алессандро Мандзоні - Заручені

Зате Ренцо, що після тих небагатьох натяків, зроблених йому, міг міркувати як завгодно, тільки не безтурботно, якийсь час пробував під владою єдиної думки, або ж, вірніше, єдиної турботи,— жити переховуючись. Можете уявити собі, як він палав бажанням дати звістку про себе Лючії з матір'ю й одержати звістку від них, але на його шляху стояло дві великі перешкоди. Одна та, що йому б довелося довіритися писаці, бо бідолаха не вмів писати, та й, власне, читати в повному розумінні цього слова. І якщо на поставлене доктором Крутієм запитання він (як ви, можливо, пам'ятаєте) відповів ствердно, то це було не вихвалянням чи окозамилюванням, а щирою правдою: він умів читати друкованими літерами, хоча й досить повільно; а от писаними — то вже інша річ. Отож йому лишалося посвятити в свої справи, в свою таку дражливу таємницю третього; знайти ж чоловіка, який міг орудувати пером і на якого можна було б покластися, за тих часів було досить важко, тим паче в селі, де Ренцо не мав жодного давнього знайомого. Інша перешкода полягала в тому, що потрібен був посланець — чоловік, який би їхав саме в той край і погодився взяти з собою листа, зобов'язавшись неодмінно доставити його. А знайти такого чоловіка — справа теж не легка.

Нарешті, після довгих пошуків, він знайшов чоловіка, котрий узявся написати листа. Проте, не знаючи, чи жінки все ще в Монці, а чи десь-інде, Ренцо вирішив, що, мабуть, найкраще вкласти листа до Аньєзе в інший, адресований падре Крістофоро. Писака взяв на себе також турботу про доставку листа: він передав його чоловікові, який мав проїжджати повз Пескареніко, а той залишив листа в шинку на великій дорозі — найближчому пункті до місця призначення. А що йшлося про лист, адресований до монастиря, то туди його й було доставлено, але що з ним сталося далі, це нам назавжди залишилося невідомим. Довго не одержуючи відповіді, Ренцо попросив написати другого листа, майже такого самого змісту, як і перший, і вклав його в інший, адресований своєму чи то другові, чи то родичу в Лекко. Стали знов шукати, ким би передати листа; врешті знайшли, і цього разу лист дійшов за призначенням. Аньєзе хутко подалася до Маджаніко і попросила свого двоюрідного брата Алессіо прочитати й розтлумачити його. Вони вдвох склали відповідь, яку й написав Алессіо. Було знайдено спосіб послати листа Антоніо Рівольті за місцем проживання,— проте все це робилося не так швидко, як ми оце розповідаємо. Ренцо отримав відповідь і собі відповів через писаку. Одно слово, між обома сторонами почалося листування, не швидке й не регулярне, з перервами й затримками, але постійне.

Однак, щоб мати уявлення про це листування, треба трохи ознайомитися з тим, як у той час це робилося або навіть як це робиться й досі, бо мені здається, що тут нічого або майже нічого не змінилося.

Не вміючи писати й опинившись перед потребою послати листа, селянин звертається до того, хто знав грамоту. Він зупиняє свій вибір, скільки це можливо, на чоловікові свого стану, бо ж усякого іншого соромиться або ж мало такому довіряє. Він більш або менш послідовно і ясно ознайомлює писаку з усіма попередніми подіями, а потім в такий самий спосіб викладав йому те, про що треба написати. Писака, розуміючи одне правильно, а інше — по-своєму, дає деякі поради, пропонує деякі зміни й урешті заявляє: «Покладіться лише на мене». Бере перо, викладає, як уміє, в літературній формі чужі думки, підправляє, прикрашає, додає дещо від себе або навпаки, применшує, а то й зовсім опускає, залежно від того, як, на його думку, буде краще. І тут годі щось вдіяти: той, хто знає більше, не бажає бути пішаком у руках іншої людини, і якщо йому випадає мати стосунок до чужих справ, то він і хоче повернути їх трошки по-своєму. До того ж вищезгаданому писаці не завжди вдається висловити все те, що хочеться йому самому, часом він, буває, висловлює зовсім протилежне: адже таке лихо трапляється іноді й з нашим братом, який пише для преси.

Коли складене в такий спосіб послання доходить до рук адресата, що також мало тямить в абетці, то він показує його іншому «вченому», котрий читає листа й по-своєму витлумачує його. Тут виникають суперечки, як розуміти те або інше місце, бо ж зацікавлений, добре знаючи всі попередні події, вважає, що ті або ті слова значать одне, а тлумач, керуючись своїм творчим досвідом, твердить, що вони значать інше. Нарешті нетямущий віддає себе в руки тямущого й доручає йому написати відповідь; остання, складена в той самий спосіб, зазнає згодом такого ж тлумачення. А коли до того ж сам зміст листування дещо делікатний і зачіпає інтимні справи, в які не хочеться втаємничувати третього, бо лист може потрапити до чужих рук,— коли з таких міркувань навмисне говориться про все не зовсім ясно, тоді, якщо вже листування почалося, обидві сторони, зрештою, розуміють одна одну не краще, ніж два схоласти, які просперечалися чотири години про ентелехію [127] Ентелехія — термін, запозичений з філософії Арістотеля (384—322 pp. до н. е.), що означав певний нематеріальний початок, який нібито керує розвитком матерії. (ми навмисне уникаємо порівняння з нашими днями: щоб, бува, не перепало на бублики).