Алессандро Мандзоні - Заручені

— Ну то як,— частенько питала вона,— ми вже перестали думати про нього?

— А я ні про кого не думаю,— відказувала Лючія.

Донну Прасседе, очевидячки, така відповідь не вдовольняла: вона заявляла, що потрібні вчинки, а не слова. І відразу починала розводитися про дівчат. «Коли забереться до їхнього серця якийсь розпусник (а до цього вони завжди раденькі), то біда: його годі вирвати звідти,— казала донна Прасседе.— Коли ж через якийсь нещасний випадок раптом розладнається гарна партія з чоловіком порядним, позитивним, тоді дівчата швидко заспокоюються; і зовсім інша річ, коли трапиться якийсь лиходій, тоді рана просто невиліковна».

І вона починала паплюжити Ренцо, «того розбійника, який прийшов до Мілана грабувати і вбивати». Донні Прасседе дуже хотілося змусити Лючію признатися, до яких темних справ був причетний Ренцо і в рідному селі.

Голосом, тремтячим від сорому, образи та обурення, на яке тільки була здатна її лагідна душа, вимучена злощасною долею, Лючія палко запевняла, що в їхньому селі про цього бідолаху говорили тільки хороше. Їй дуже хотілося б, казала вона, щоб трапився земляк, якого вона могла б попросити підтвердити її слова. Навіть при згадці про міланські події, про які вона щось там чула, Лючія брала Ренцо під свій захист саме тому, що знала і його, і спосіб його життя від самого дитинства. Захищала й збиралась захищати через саме тільки людинолюбство, через любов до правди і, якщо вже вимовити прямо те слово, яким вона сама пояснювала собі своє почуття,— захищала його як свого ближнього. Але в цих оборончих промовах донна Прасседе знаходила нові докази, щоб довести Лючії, що в серці тієї й досі панує Ренцо. Щиро кажучи, в такі хвилини я не зміг би пояснити до пуття, як стояла справа.

Огидний портрет бідного Ренцо, що, його малювала стара дама, викликав у свідомості дівчини ще живіше і ясніше, ніж доти, уявлення про нього, складене за довгі роки їхнього знайомства. Придушувані силою спогади здіймалися живим роєм, а навіювані донною Прасседе огида й презирство створювали в душі сум'яття, і тоді раптові спалахи сліпого, неусвідомленого осуду ще дужче викликали жалість. Разом із цими почуттями (хто знає, до якої міри) пробралися й інші суперечливі почуття, які слідом за жалістю так легко виникають у людській душі. Тож уявіть собі, що відбувається в тих душах, з котрих намагаються силою вигнати почуття любові й поваги. Хоч би там як, а такі розмови ніколи не затягувались завдяки Лючії: сльози швидко заступали їй слова.

Коли б до такого обходження з Лючією донну Прасседе спонукала запеклу ненависть, то, може б, ці сльози зворушили її й примусили дати дівчині спокій. Але, вичитуючи їй з добрими намірами, вона мчала вперед, не дозволяючи собі спинитися. Отак, либонь, стогони й благання можуть стримати кинджал ворога, але не ніж хірурга. Тому, чесно виконавши свій обов'язок, вона від докорів і дорікань щоразу переходила до вмовлянь і порад, злегка присмачених похвалами, щоб підсолодити пілюлю й скоріше домогтися успіху, діючи на душу всіма можливими засобами. Власне кажучи, ці суперечки, завжди маючи однаковий початок, середину й кінець, не викликали у жалісливої Лючії постійного озлоблення проти суворої проповідниці, яка до того ж у всьому іншому обходилася з нею досить лагідно,— що так само свідчило про її добрі наміри. Усе це вкидало Лючію в таке хвилювання, в таке сум'яття думок і почувань, аж вона довго не могла заспокоїтись і насилу віднаходила колишній відносний спокій.

Лючії ще поталанило: вона була не єдиним предметом добрих прагнень донни Прасседе, тож їхні суперечки виникали не дуже часто. Крім решти челяді, яка так або інакше потребувала настанов, крім усіляких нагод, які вона вишукувала, коли вони не траплялись їй самі, донна Прасседе намагалася зробити, через свою щиру добрість, ту саму послугу численним особам, яким вона нічим не була зобов'язана. Окрім усього, вона мала ще й п'ять дочок. Щоправда, всі вони жили окремо, але завдавали їй ще більше клопоту, ніж коли б жили при ній. Три були черниці, дві заміжні, і донні Прасседе, зрозуміло, доводилося верховодити трьома монастирями й двома господарствами,— справа велика, складна й тим стомливіша, що обидва чоловіки, при підтримці батьків, матерів, братів, і три абатиси, підтримувані з флангів різними сановними особами й численними черницями, аж ніяк не бажали миритися з її втручанням. Отже — йшла війна, вірніше, п'ять міжусобних війн, прихованих до якоїсь міри, некривавих, але дуже завзятих і безперервних. У всіх п'яти місцях постійно прагнули обходитись без її опіки, позбутися її порад, ухилитися від її розпитів і намагалися, скільки це можливо, тримати її в невіданні щодо всіх справ. Я вже не згадую розбіжностей і труднощів, з якими донні Прасседе доводилось зустрічатися при розплутуванні інших, уже зовсім сторонніх справ: адже відомо, що часто доводиться робити людям добро всупереч їхній волі. Її ревний запал міг виявляти себе зовсім вільно лише у власному домі: тут усі й в усьому до останку підкорялися її владі, крім дона Ферранте, з яким у неї склалися особливі стосунки.