Алессандро Мандзоні - Заручені

Згодом ці, а так само й інші чутки дійшли й в окіл Лекко, а в свою чергу й до вух Аньєзе. Бідна жінка просто вибилась із сили, щоб перевірити, яка ж із них правильна, дошукатися справжнього джерела тієї або іншої, але їй так і не пощастило нічого дізнатися, крім невизначеного «так говорять»,— до цих слів вдаються і в наші дні, твердячи багато чого. Часом, бувало, не встигнуть їй переказати одну чутку, як відразу з'являється хтось інший і каже, що все,то брехня, і натомість викладає нову, таку саму дивну й зловісну. Але все це були балачки. А насправді було ось що.

Губернатор Мілана й намісник короля в Італії дон Гонсало Фернандес ді Кордова заявив синьйорові резиденту Венеції в Мілані гострий протест з приводу того, що один негідник, явний розбійник, заводій грабунків і вбивств, такий собі Лоренцо Трамальїно, який, вже перебуваючи в руках поліції, зчинив бунт з метою свого звільнення, знайшов собі притулок і переховується на території Бергамо. Резидент відповів, що вперше чує про таке й що він напише до Венеції, аби мати змогу дати його світлості необхідне пояснення.

У Венеції всіляко заохочували й підтримували прагнення міланських майстрів шовкової справи перебиратися на територію Бергамо і в зв'язку з цим надавали їм усякі переваги, насамперед головну, без якої всі інші не мали ніякої ваги, а саме: гарантували безпеку втікачам. Оскільки ж, коли сваряться двоє великих людей і бодай маленьку дещицю користі дістає третій, то й цього разу невідомо хто попередив під секретом Бортоло, що Ренцо в цих місцях загрожує небезпека і що, либонь, краще йому перейти до іншої майстерні й, до речі, змінити на якийсь час своє ім'я. Бортоло відразу учув, чим тут пахне, й без подальших розпитів, поквапно розповівши все своєму двоюрідному братові, посадовив його з собою в бідарку, відвіз до іншої прядильні, десь миль за п'ятнадцять від першої, й рекомендував, під іменем Антоніо Рівольти, хазяїнові, також уродженцеві Міланської держави й своєму давньому знайомому. Хоча рік був неврожайний, хазяїн одразу ж погодився й залишив у себе чесного, досвідченого робітника, за відгуком — юнака порядного, тямущого в ділі. Потім він і справді переконався в цьому і ніяк не міг нахвалитися своїм здобутком,— хіба тільки напочатку йому здалося, що хлопчина дещо неуважний, бо коли його гукали: «Антоніо!» — він майже ніколи не озивався.

Трохи згодом правитель Бергамо одержав з Венеції написаний досить миролюбно наказ — зібрати й подати відомості, чи не проживає в підвладній йому області саме в такому-то селі така-то особа. Правитель, доклавши всі старання, які, на його думку, вимагались від нього, відповів заперечно, що й було передано міланському резидентові для доповіді донові Гонсало Фернандесові ді Кордова.

Певна річ, не бракувало цікавих, яким кортіло дізнатися, чому не видно того молодого хлопця та куди він подівся. На перше запитання Бортоло завжди відповідав: «Пропав, та й годі!» А щоб заспокоїти найнабридливіших, не викликаючи в них сумнівів щодо справжнього стану справ, він вважав за краще послуговуватися то однією, то другою, то третьою чуткою, про які ми згадували вище, причому зауважував, що то, мовляв, іще сумнівно, бо хоч він сам чув від інших, але напевно нічого не знає.

А коли його стали розпитувати за дорученням кардинала, однак, не називаючи імені останнього, та ще й з особливою значимістю й таємничістю, давши зрозуміти, що цікавляться від імені особи дуже високопоставленої, то Бортоло відразу запідозрив щось недобре й вирішив відповідати своїм звичаєм. Та ще й, зважаючи на те, що цього разу йшлося про особу високопоставлену, виклав усі чутки вкупі, які доти, залежно від обставин, переказував по одній.

Проте хай не подумають, що такий знаменитий синьйор, як дон Гонсало, справді відчував якусь неприязнь до бідного горця-прядильника: можливо, дізнавшись про його нешанобливі, лайливі слова про маврітанського царя, прикутого ланцюгом за шию, він хотів зажадати від Ренцо пояснення; або ж просто вважав його небезпечною людиною, яку треба переслідувати навіть у вигнанні, не давши їй спокою в далекому краї, як ото римський сенат вчинив з Ганнібалом. Голова дона Гонсало і так була надто повна всяких важливих справ, щоб повсякчас розмірковувати про вчинки Ренцо. І якщо він усе-таки ним займався, то це випливало з фатального збігу обставин, через які наш бідолаха, поза своєю волею, а також не дізнавшися про це ні тоді, ні потім, виявився вв'язаним тоненькою й невидимою ниточкою з тими численними й важливими подіями.