Алессандро Мандзоні - Заручені

Лючія отямилась усього кілька хвилин тому. Якийсь час вона болісно намагалась струснути з себе рештки сну, відокремити каламутні видіння від спогадів та картин дійсності, надто схожих на похмурі видіння пекла. Стара відразу підійшла до неї й удавано лагідним голосом мовила:

— Ну що, поспали? Могли б спати в ліжку,— адже я вам стільки разів казала це звечора.— Не діставши відповіді, вона провадила далі все тим самим роздратовано-благальним тоном: — Та попоїжте ви врешті, будьте розумницею. Яка ж бо ви сердита! Вам треба попоїсти... Та й мені перепаде від нього, коли він повернеться...

— Ні, ні! Я хочу піти геть звідси, хочу піти до матері. Господар обіцяв мені це, він сказав: завтра вранці. Де господар?

— Вийшов. Сказав мені, що скоро повернеться й зробить усе, що ви забажаєте.

— Він так сказав? Так сказав? Гаразд: я хочу до своєї матері, негайно, негайно!

Тут у сусідній кімнаті зачулися кроки, потім хтось постукав у двері. Стара підбігла й спитала:

— Хто там?

— Відчини,— лагідно мовив знайомий голос.

Стара відсунула засув. Безіменний злегка прочинив двері. Наказав старій вийти й впустив досередини дона Абондіо разом з доброю жінкою. Потому зачинив двері, став за ними, а стару відіслав до найдальшої частини замку, куди вже відпровадив і жінку, яка стерегла кімнату.

Метушня, хвилини чекання, перша поява незнайомих облич — усе це знову схвилювало Лючію; її теперішнє становище було нестерпне, і хоча в неї з'явилася іскорка надії, але всяка переміна викликала в її душі тільки підозру й новий переляк. Повівши очима, вона побачила священика й жінку; це трохи підбадьорило дівчину. Лючія, придивилась уважніше: він це чи не він? І нараз упізнала дона Абондіо, втупилась у нього, не відводячи погляду, ніби зачарована. А жінка, підійшовши до Лючії, нахилилася й, дивлячись на неї зі співчуттям та взявши за руки, ніби пестячи й водночас допомагаючи підвестися, промовила:

— Бідолашко ви моя, ходіть, ходіть із нами.

— Хто ви? — спитала її Лючія й, не чекаючи відповіді, знов повернулася до дона Абондіо, який стояв за два кроки від неї з украй розчуленим обличчям. Вона ще раз пильно подивилася на нього й вигукнула: — Ви? Це справді ви? Синьйор курато? Де ми? Бідна я... я божеволію!

— Ні, ні! — відповів дон Абондіо.— Це справді я, не бійтеся. Бачите? Ми прибули, щоб забрати вас звідси. Я ваш курато, навмисно приїхав сюди, до того ж верхи...

Здавалось, усі сили враз повернулися до Лючії, вона рвучко підхопилася, потім іще раз уп'ялася очима в обличчя прибулих і сказала:

— Отже, вас прислала мадонна.

— Гадаю, що так,— мовила добра жінка.

— Значить, ми можемо йти звідси? Невже справді можна піти геть? — знову заговорила Лючія, стишуючи голос, несміливо й боязко роззираючись на всі боки.— Але ж оці люди? — провадила вона тремтячими від огиди й жаху губами.— А цей синьйор? Цей чоловік... Адже він обіцяв мені...

— Він теж тут, прийшов разом з нами,— відповів дон Абондіо.— Він чекає там, за дверима. Тож ходімо мерщій, бо негоже примушувати, щоб такий поважний синьйор чекав нас!

Тоді той, про кого йшла мова, штовхнув двері й став на порозі. Лючія, яка ще так недавно хотіла бачити його, — навіть тоді, коли не мала жодної надії, — тепер, помітивши довкола приязні обличчя й зачувши приязні голоси, не могла притлумити в собі раптової огиди. Вона здригнулася, затамувавши дух, і притислася до доброї жінки, сховавши обличчя в неї на грудях. Побачивши це обличчя, в яке він ще звечора не міг дивитися, відкрито, обличчя збідле ще дужче, із знаками довгих страждань та голоду, Безіменний укляк майже біля порога. Прочитавши в цих рисах вираз жаху, він одразу потупив очі й ще кілька хвилин стояв мовчки й непорушно. Потім, ніби відповідаючи на німе запитання Лючії, вигукнув:

— Усе правда, тож простіть мене!

— Він прийшов звільнити вас; він уже не той; він став хорошим, адже ви чуєте, він просить у вас прощення,— шепотіла добра жінка Лючії на вухо.

— Що можна сказати більше? Підніміть же голову вище, не будьте дитиною. Нам треба чимскоріше йти звідси,— умовляв її дон Абондіо.

Лючія підвела голову, подивилася на Безіменного і, побачивши його низько похилене обличчя, його збентежений і розгублений вигляд, перейнявшись воднораз почуттями умиротворення, вдячності й жалості, сказала:

— О синьйоре мій! Хай винагородить вас бог за ваше милосердя!

— А вам — сторицею за ту втіху, яку дають мені ваші добрі слова.