Алессандро Мандзоні - Заручені

Весь поринувши в себе, Безіменний в задумі нетерпляче чекав хвилини, коли зможе позбавити від страждань і звільнити з ув'язнення свою Лючію,— «свою» тепер у зовсім іншому розумінні, ніж напередодні. Його обличчя виказувало стримуване хвилювання, що переляканому поглядові дона Абондіо легко могло здатися й чимось гіршим. Курато крадькома поглядав на Безіменного: йому дуже кортіло завести з ним дружню розмову. «Тільки що ж мені сказати? — розмірковував він.— Сказати ще раз, що я, мовляв, дуже радий? Дуже радий, власне, чому? Тому, що ви, мовляв, бувши досі дияволом, врешті вирішили стати порядною людиною, як і всі інші? Гарний комплімент! Е-хе-хе! Хоч би як я крутив, а всі мої поздоровлення можна буде зрозуміти лише так. Та й, зрештою, чи ж воно правда, що він зробився порядною людиною? Отак, із доброго дива! Таких коників на цім світі викидають скільки хоч із найрізноманітніших причин! Та й що я, зрештою, знаю? Але мені однаково треба їхати з ним! Та ще й до цього жахливого замку! Ох, і справи! Ох, і справи! Сказали б мені таке сьогодні вранці! Ну, якщо все щасливо для мене скінчиться, то я вже покажу синьйорі Перпетуї! Адже вона силою погнала мене сюди, коли в цьому не було жодної потреби: збираються, мовляв, усі довколишні парафіяльні курато, навіть здалеку їдуть, і відставати від інших не слід; розійшлася — ось і вплутала мене в отаку халепу! Який-бо я нещасливий! І все ж треба щось сказати йому».

Поміркувавши і так і сяк, він врешті вирішив, що було б незле сказати таке: «Я ніколи не смів надіятися, що матиму щастя перебувати в такому вельмишановному товаристві». І тільки-но був розтулив рота, як зайшов служник із місцевим курато; він повідомив, що жінка вже чекав в ношах, а тоді звернувся до дона Абондіо, щоб дізнатися про інші розпорядження кардинала. Дон Абондіо насилу відповів, а все через розпорошеність своїх думок. Потім, підступивши якнайближче до служника, мовив:

— Ви вже дайте мені сумирнішого мула, бо, щиро кажучи, верхівець з мене поганий.

— Не бійтеся,— не без єхидства відказав служник,— це мул нашого писаря, а він у нас людина вчена.

— От і добре,— погодився дон Абондіо і подумки докинув: «Дай боже, щоб усе скінчилося гаразд».

Безіменний на перший поклик квапливо кинувся до виходу і тільки тоді помітив, що дон Абондіо залишився позаду. Він зупинився, чекаючи на нього, і, коли той підійшов, засапавшись, готовий просити вибачення, синьйор з уклоном, чемно й шанобливо пропустив його перед себе,— ця обставина дещо втішила переляканого бідолаху. Та, щойно ступивши в дворик, він побачив таке, що вкрай зіпсувало йому цю невелику втіху: Безіменний попрямував у куток і, схопивши свій карабін однією рукою за цівку, а другою за ремінь, спритним рухом, ніби виконуючи військову вправу, перекинув його через плече.

«Ох! — зітхнув подумки дон Абондіо.— І що тільки він збирається робити з оцією штукою? Оце так власяниця, оце так самобичування для новонаверненого! А раптом йому в голову зайде якийсь одур! Ну й поїздка! Ну й поїздка!»

Якби Безіменний бодай запідозрив, які думки опосідали його супутника, то важко сказати, щоб він зробив, аби тільки заспокоїти того. Та він був за тисячу миль від такої підозри, а дон Абондіо зі свого боку силкувався приховати найменший рух, який міг би зрадити його потаємну думку: «А я вашій милості не довіряю».

Підійшовши до хвіртки, що виводила на дорогу, вони побачили двох споряджених мулів. Безіменний скочив на того, якого підвів йому конюх.

— А цей мул не норовистий? — спитав служника дон Абондіо, опускаючи ногу, яку вже був підняв до стремена.

— Сідайте спокійно, не бійтеся: це просто ягня.

Дон Абондіо вчепився в сідло й з допомогою служника видерся на мула.

— Гоп! Гоп! Гоп!

І ось він уже верхи.

Ноші трохи попереду, між двома мулами, рушили за командою погонича, і вся валка посунула дорогою.

Довелось проїжджати повз церкву, переповнену молільниками, через невелику площу, де також юрмилися парафіяни, свої й чужі, яким не пощастило протовпитись до храму. Незвичайна новина вже встигла поширитися серед люду, і при появі нашої компанії, при появі цього чоловіка, який нещодавно викликав у всіх страх і прокляття, а тепер — радісний подив, у натовпі залунав майже схвальний гомін; народ розступився, і воднораз почалася тиснява — всім хотілося побачити його якнайближче. Проїхали ноші, причеплені між двома мулами, проїхав і Безіменний. Перед широко розчиненими дверима церкви він зняв капелюх і схилив своє таке грізне чоло майже аж до гриви мула під шепіт сотень голосів: «Хай благословить вас господь!» Дон Абондіо також зняв капелюх, уклонився й подумки віддав себе на волю божу, але, зачувши урочистий протяглий спів своїх співбратів, він відчув якийсь жаль, ніжність і таку глибоку печаль, аж через силу втримався від сліз.