Алессандро Мандзоні - Заручені

І справді, обличчя Безіменного, так би мовити, перебігали думки, як ото в негоду хмари мчать перед сонячним кружалом і щохвилі сліпуче світло змінюється холодним мороком. Його душа, ще й досі сп'яніла від лагідних слів Федеріго, ніби помолоділа, відродившись для нового життя, і підносилася до думок про милосердя, про прощення й любов, а потім знову летіла в безодню під тягарем страшного минулого. Безіменний гарячково перебирав подумки, які саме з його лиходійств іще можна виправити, урвати на половині; які є засоби для цього; як розв'язати стільки тугих вузлів; що робити з численними співучасниками. В цьому потоці думок не важко було й розгубитися. Адже навіть за цю справу, таку легку й таку близьку до здійснення, він узявся після довгих роздумів, зі страхом і тривогою. Думав про те, що невинне створіння зараз бозна-як страждає, і він, прагнучи звільнити бідолашку, саме він змушує її мучитись. Там, де дорога роздвоювалась, погонич обертався, щоб дізнатися, кудою їхати. Безіменний вказував напрямок рукою й водночас робив знак поспішати.

Заїхали в долину. Що тут відчув бідний дон Абондіо! Знаменита долина, про яку він наслухався стільки страшних історій, і ось він сам опинився в ній! Знамениті люди, найвідоміші з італійських браві, люди без страху й жалості,— він бачить їх на власні очі, зустрічає їх поодинці або по два, по три на кожному повороті дороги! Вони низько вклоняються синьйорові. Які смагляві обличчя! Які щетинисті вуса! Які страшні очиська! Донові Абондіо здавалося, ніби вони питають: «А чи не зробити весело цьому падре?» Тож у хвилину особливо пригніченого настрою він дійшов до того, що подумав: «Треба було мені повінчати їх! Уже нічого гіршого від того, що тепер, не могло б зі мною статися».

Тим часом валка посувалась уперед кам'янистою стежиною над потоком. По той бік — щільні громаддя суворих, темних, безлюдних скель, по цей — такі жителі, що будь-яка пустеля видасться бажаною: Данте навряд чи почувався гірше серед «Злих ям» [120] Мається на увазі поема Данте Аліг'єрі (1265—1321) «Божественна комедія», в якій великий італійський поет описує свою уявну подорож у «загробні світи». «Злі ями» — одне а найстрашніших місць Дантового пекла, де карають порушників миру, хабарників та лицемірів. .

Ось вони їдуть повз «Страшну ніч». Браві стоять біля дверей і низько вклоняються синьйорові, поглядаючи на його супутника й на ноші. Вони не розуміють, що саме все це значить. Уже ранковий самотній відхід Безіменного був чимось загадковим; не менш загадковим було й повернення. Що то за здобич везе він із собою? І як це він упорався сам? І чому чужі ноші? І чия це ліврея? Браві дивилися, повитріщавши очі, але ніхто не рушав з місця,— такий був наказ, який давав їм поглядом господар.

Почали підійматися. Ось вони вже й нагорі. Браві, що чекали на майданчику та біля воріт, розступилися, даючи дорогу. Безіменний знаком наказував стояти на місці. Підострожив мула й випередив ноші, а погоничеві й донові Абондіо зробив знак їхати слідом. Заїхав до першого дворика, потім — до наступного. Під'їхав до невеликих дверцят, жестом зупинив бравій котрий був підбіг, щоб потримати стремено, й звелів йому:

— Повартуй тут та дивися нікого не впускай.

Скочивши додолу, він нашвидкуруч прив'язав мула до залізної решітки, підійшов до нош і тихо сказав жінці, яка відсунула завісу:

— Підіть і втіште її негайно, поясніть їй чимскоріше, що вона вільна й перебував серед друзів. Бог винагородить вас за це.

Потім він знаком показав погоничеві, щоб той відчинив дверцята, підійшов до дона Абондіо і з проясненим обличчям, якого той досі в нього не бачив і про яке не підозрював, із виразом глибокої радості від усвідомлення того, що врешті й він може робити добру справу, мовив до нього так само тихо:

— Синьйоре курато, я не прошу у вас вибачення за клопіт, завданий вам через мене: ви його терпите ради Того, хто вас щедро винагородить, і ради цієї його бідолашки.— Сказавши це, він однією рукою взявся за вудила, а другою — за стремено, щоб допомогти донові Абондіо злізти. Вираз обличчя Безіменного, його слова й обходження знов повернули життя донові Абондіо. Він дав волю зітханню, яке ось уже цілу годину тримав у грудях, нахилився до Безіменного і, відповівши шанобливим голосом: «Що ви! Я сам... сам!» — ледве не сторчголов скотився із свого мула. Безіменний прив'язав мула, потім, сказавши погоничеві зачекати тут, дістав із кишені ключа, відімкнув двері, зайшов, впустив за собою жінку та курато і, йдучи попереду, попрямував до маленьких сходів... Усі троє почали мовчки сходити нагору.