Алессандро Мандзоні - Заручені

Мовивши це, він повернувся, попрямував до дверей і вийшов перший. Лючія, вся змінившись, узявши під руку добру жінку, рушила за ним; дон Абондіо йшов останній. Вони зійшли сходами й підступили до дверей, які вели в дворик. Розчахнувши їх; Безіменний попрямував до нош, відчинив дверцята і, не без деякої, майже боязкої, чемності (дві зовсім нові для нього риси!), взявши Лючію під руку, допоміг зайти їй, а потім — і добрій жінці. Відв'язавши мула, він допоміг також донові Абондіо сісти в сідло.

— Не завдавайте собі клопоту! — мовив дон Абондіо й видерся на мула куди спритніше, ніж першого разу. Процесія вже рушила, коли Безіменний теж сів верхи. Він підвів голову, і його погляд зробився владним, як і раніше. Зустрічні браві добре бачили на його обличчі відбиток глибокої задуми, якоїсь незвичайної стурбованості, але не розуміли та й не могли зрозуміти нічого більше. В замку ще не знали про ту глибоку зміну, що сталася в цьому чоловікові, а здогадатися самі, звичайно, не могли.

Добра жінка відразу затягла завіски нош, лагідно взяла Лючію за руку й, поздоровивши її, стала ніжно й привітно втішати дівчину. Помітивши, що, крім утоми від пережитого, сама заплутаність і невідомість подій не давала бідолашці повністю відчути радість звільнення, вона розповіла їй усе, що вважала найбільш слушним, щоб прояснити і, так би мовити, скерувати на вірну путь невеселі думки дівчини. Вона назвала їй село, куди вони їхали.

— А-а! — сказала Лючія, знаючи, що це неподалік від їхнього села.— Дякую тобі, пресвята мадонно! Мамо моя, люба мамо!

— Ми негайно пошлемо по неї,— сказала добра жінка, ще не знаючи, що це вже було зроблено.

— Так, так! Господь віддячить вам за це... Тільки хто ж ви? Як ви приїхали...

— Мене послав наш курато, відповіла жінка, — бо той синьйор — Господь торкнувся його серця (хвала Господові!) — прийшов до нашого села поговорити з синьйором кардиналом (він у нас гостює, цей святий чоловік) та й покаявся в своїх тяжких гріхах і хоче змінити своє життя. Тож він узяв та й розповів кардиналові, що дав наказ викрасти бідну невинну дівчину, тобто вас, за домовленістю з іншим, який не боїться бога, тільки наш курато не сказав мені, що то за чоловік.

Лючія звела очі до неба.

— Можливо, ви його й знаєте, — провадила жінка, — ну та нехай... отож синьйор кардинал і вирішив, що коли, мовляв, ідеться про молоду дівчину, то, виходить, їй для товариства потрібна жінка, і наказав нашому курато підшукати кого-небудь, а курато звернувся до мене...

— Хай віддячить вам бог за вашу доброту!

— Отож, бідна моя дівчинко, що ж далі? Синьйор курато мені сказав, що треба втішити, й відразу постаратися заспокоїти вас, і пояснити, яким чудом урятував вас Господь...

— Так, саме чудом... дякуючи заступництву мадонни...

— Отже, вам не слід занепадати духом, а простити того, хто вчинив вам зло; треба радуватись, що господь виявив до нього милосердя, навіть молитися за нього; адже це зарахується й вам, а до того ж і душу собі полегшите.

Лючія відповіла їй ствердним поглядом, красномовнішим від усяких слів і таким сумирним, що важко пояснити словами.

— Славна ви дівчина! — провадила жінка.— А що ваш курато теж прибув до нашого села (їх стільки зібралося з усіх усюд! Либонь, вистачило б на чотири святкові обідні), то синьйорові кардиналу спало на думку послати і його задля товариства, тільки ж із цього не вийшло жодного пуття. Я вже чула, що чоловік він нікчемний, а це вже й сама побачила, що він і геть непутящий, не кращий за курча в клоччі.

— А цей...— спитала Лючія,— цей, що став хороший... хто він?

— Як? Ви не знаєте? — здивувалася жінка й назвала його.

— О боже милосердний! — вигукнула Лючія. Скільки разів чула вона, з яким жахом згадувалося те ім'я в незліченних розповідях, де цей чоловік неодмінно поставав ніби чудовисько із страшної казки. І ось тепер від думки, що вона перебувала під його страшною владою, а зараз перебував під його милостивим заступництвом; від думки про таку жахливу небезпеку й такий несподіваний порятунок; думаючи про те, чиє обличчя вона бачила спочатку похмурим, потім схвильованим і, врешті, упокореним,— вона була зовсім вражена і тільки зрідка вигукувала:

— О милосердя боже!

— Так, це воістину велике милосердя,— підтвердила жінка,— добрих півсвіту зітхне з полегшенням. Подумати лишень, скільки народу тримав він під вічним страхом, а ось тепер, як мені сказав наш курато... що й говорити, досить подивитися на нього — святий, та й годі! Відразу видно по вчинках...