Алессандро Мандзоні - Заручені

Може, піти й сказати, що я, мовляв, з'явився сюди за терміновим наказом монсиньйора, а не своєю волею? Тоді може здатись, ніби я хотів стати на бік лиходійства. О господи! Це я — на боці лиходійства? Велике ж мені від цього вдоволення! Ну та гаразд, краще розповісти все, як воно є, Перпетуї, а вона вже потім нехай розбовкує кожному стрічному. Аби тільки монсиньйорові не спало на думку розголосити справу, розіграти якусь непотрібну виставу і втягти туди й мене. Хоч хай там як, а негайно по приїзді, коли виявиться, що він уже пішов із церкви, побіжу до нього попрощатися; а коли ще не пішов, то перекажу через когось моє вибачення і — гайда додому! Лючія в надійних руках, я їй більше не потрібен, а після такої праці я теж маю право на відпочинок. А що, коли монсиньйор із цікавості раптом забажає знати всю історію і мені доведеться звітуватися про всю оту катавасію з вінчанням... Цього ще тільки бракувало! А що, коли він надумає навідати й мою парафію!.. Ет, будь що буде! Не стану псувати собі настрою загодя. І так клопотів аж надто. Про всяк випадок замкнуся в будинку. Поки монсиньйор у нашому краї, дон Родріго не посміє викинуся якого-небудь коника. А далі — що далі? Ой, боюся, кепсько мені доведеться доживати літа мої».

Валка прибула на місце, коли відправа ще не скінчилася, проїхала через той самий натовп, що захвилювався не менше, ніж першого разу, й розділилась. Обидва верхівці звернули вбік, до невеликого майдану, де в глибині стояв будинок місцевого курато. Ноші рушили далі, до будинку доброї жінки.

Дон Абондіо вчинив так, як і задумав. Щойно злізши з мула, він, розсипаючи милі речі перед Безіменним, попросив того вибачитися за нього перед монсиньйором: йому, мовляв, необхідно негайно повернутися до своєї парафії в термінових справах,— а тоді пішов по свого коня, як він звичайно казав, тобто просто по ціпок, і рушив у дорогу. Безіменний став дожидати повернення кардинала з церкви.

Посадовивши Лючію на найкраще місце в себе в кухні, добра жінка заметушилася, щоб приготувати тій чогось попоїсти, відмахуючись з грубуватим добросердям від усяких подяк та вибачень, що їх Лючія знай починала їй висловлювати.

Хутенько підкинувши хмизу під казанок, де плавав жирний каплун, і діждавшися, коли бульйон закипів, господиня налила повну миску, поклавши в неї кілька шматочків хліба, і поставила її врешті перед Лючією. Бачачи, як до бідолашки з кожною ложкою прибуває сила, господиня вголос вітала себе з тим, що це сталося в такий день, коли, за її словами, в печі не було кішки.

— Тепер всі ухитряються приготувати бодай що-не-будь,— докинула вона,— крім останніх жебраків, яким ледве вдається мати хліб із вики та поленту з кукурудзи. Проте нині всі сподіваються увірвати що-небудь з такого щедрого синьйора. Ми з чоловіком, хвалити бога, не в такому становищі: з його ремеслом та з тим, що дає нам земля, ми якось зводимо кінці з кінцями. Призволяйтесь на здоров'я, не соромтеся, скоро й каплун довариться, тоді ви під'їсте добряче!

Мовивши це, вона знов заходилася готувати обід та наводити порядок на столі.

Тим часом, щойно відчувши, що сила вертається до неї й на душі робиться спокійніше, Лючія почала чепуритися як за звичкою, а так само з властивим її почуттям охайності та скромності. Вона розчесала й чимтугіше заплела збиті й розкуйовджені коси, поправила хустку круг шиї й на грудях. І тут її пальці торкнулися чоток, що їх вона минулої ночі надягла на себе. Вона глянула на них, і в серці на мить спалахнула тривога: спогад про дану обітницю, до цієї хвилини притлумлений і заглушений стількома переживаннями, відразу дуже яскраво й чітко постав у свідомості. І тоді вся її душевна сила, тільки-но вернувшися до неї, знов покинула нещасливицю, і якби її душа не була пройнята чистотою молодого життя, покірністю й вірою, то жах, охопивши Лючію в цю хвилину, міг би перейти у відчай. Після вихору думок, які годі описати жодними словами, перше, що прийшло їй до голови, було: «Нещасна, що я наробила!»

Тільки-но вона подумала про це, як її знов охопив жах. Дівчина пригадала обставини, за яких дала обітницю, оту свою нестерпну тугу, повний брак надії на порятунок, весь запал своєї молитви, всю глибину почуття, з яким вона проказувала обітницю. І ось тепер, коли її звільнено, Лючії здалося блюзнірською невдячністю розкаятися в даній обіцянці, зрадою бога та мадонни. Їй здавалося, що таке віроломство накликало б на неї нові й ще страшніші нещастя, коли неможливо буде покладати надію навіть на молитву. І вона поквапилась відректися від свого миттєвого каяття.