Алессандро Мандзоні - Заручені

Було б неправдою сказати, що ця добра жінка не палала цікавістю дізнатися дещо докладніше про пригоду, в якій їй довелось узяти участь. Проте на її користь треба додати, що, перейнявшись шанобливим співчуттям до Лючії та до певної міри відчуваючи важливість і значення дорученої їй справи, вона й не подумала поставити дівчині яке-небудь нескромне або пусте запитання. Всі слова, які вона говорила, були словами ласки та заспокоєння.

— Ви ж, мабуть, не їли бозна-відколи!

— Та вже не пам'ятаю... досить давно!..

— Біднесенька! Вам треба підкріпитися.

— Так,— кволим голосом відповіла Лючія.

— У мене вдома, слава богу, ми відразу знайдемо чогось. Потерпіть, тут уже недалеко.

Лючія знеможено відхилилася в глиб нош і ніби задрімала; і тоді добра жінка дала їй спокій.

Певна річ, для дона Абондіо це повернення було не таке тривожне, як дорога до замку; проте й це годі було назвати прогулянкою задля розваги.

Коли безпідставний страх минувся, курато спочатку відчув цілковиту полегшу, але потому його почали мучити сотні інших переживань, як ото буває, коли вирвати з коренем велике дерево: якийсь час грунт чистий, а далі всуціль заростає бур'янами. Дон Абондіо зробився чутливішим до всього іншого: і тепер, і в думках про майбутнє у нього, на жаль, було досить багато причин для занепокоєння. Він відчував тепер набагато дужче, ніж спершу, незручність цього способу пересування, до якого був мало звичний, а надто спочатку, під час спуску від замку в долину. Погонич, спонукуваний знаками Безіменного, ревно підганяв своїх мулів; обидва осідлані мули, не відстаючи, бігли позаду так само швидко. Тож і виходило, що на деяких найкрутіших місцях дона Абондіо заносило вперед, ніби його чимось підважували ззаду, і, щоб зберегти рівновагу, бідолаха хапався рукою за луку сідла. Проте він не зосмілювався попросити, щоб їхали повільніше, та й, з іншого боку, йому й самому хотілося чимскоріше вибратися з цих місць. Крім того, там, де дорога йшла по кручі або гребенем, мул, вірний своїй природі, наче на зло, намагався триматися скраю й ступав по самісінькому укосу, тож дон Абондіо бачив перед собою майже прямовисний схил або ж, як йому здавалося,— безодню.

«І ти теж,— звертався він подумки до тварини,— за своєю клятою схильністю прешся саме туди, де найнебезпечніше, коли є стільки стежок!» — і тяг повіддя в протилежний бік, але даремно. Справа скінчилася тим, що, розлючений і наляканий, він цілком здався на милість мула.

Браві вже не вселяли йому такого страху відтоді, як він краще пізнав спосіб думання їхнього господаря. «Проте,— міркував він при цьому,— якщо звістка про велике навернення пошириться по всій долині, поки ми ще не виїхали звідси, то хто знає, як вони розтлумачать її собі! Хто знає, що з цього вийде! А що, як вони візьмуть собі в голову, що я з'явився до них у ролі місіонера! Горе мені! Таж вони мене замучать!» Похмурий вигляд Безіменного не викликав у нього неспокою. «Щоб тримати в послуху ці пики,— міркував він,— потрібно принаймні ось таке обличчя, адже я це також розуміло; тільки ж чому саме я опинився серед них!»

Та ось нарешті спуск скінчився, і вони остаточно вибралися з долини. Насуплене чоло Безіменного поступово прояснилося. Та й дон Абондіо прибрав природнішого вигляду: перестав втягувати голову в плечі, розпростав руки й ноги, дещо підбадьорився й справляв зовсім інше враження; він задихав вільніше і, віднайшовши душевний спокій, поринув у роздуми про всякі можливі майбутні небезпеки.

«Що скаже ця тварюка дон Родріго? В отакий спосіб упіймати облизня, потерпіти страшну образу, та ще з таким знущанням,— можна собі уявити, яке це для нього гірке зілля. Отепер він почне справді казитися. Тепер, либонь, візьметься й за мене, коли вже мене заплутано в цю халепу. Якщо йому тоді стало духу підіслати отих двох чортів, які зіграли переді мною оту сцену на дорозі, то хто знає, що він устругне тепер! З найсвітлішим синьйором йому змагатися не до снаги: надто міцний горішок. Тож доведеться закусити вудила. Але ж лють у ньому кипить, і на комусь він таки захоче її зігнати. Як кінчаються такі справи? Удари завжди падають згори, а клапті розлітаються на всі боки. Лючію монсиньйор, звичайно, постарається влаштувати у безпеці; той бідний хлопець-невдаха тепер поза досягом та й дістав уже своє, а ось із мене клапті таки полетять! Тож хіба не жорстоко, якщо після всіх отих напастей, після всіх хвилювань мені з доброго дива доведеться розхльобувати за всіх. Що ж тепер зробить монсиньйор для мого захисту, після того як він утяг мене в цю халепу? Чи ж зможе він поручитися, що той окаянний дон Родріго не викине щодо мене якогось іще гіршого коника? У монсиньйора стільки справ у голові, стільки всяких клопотів,— де вже тут устежити за всім? Адже ж часом буває, що справи кидають в іще заплутанішому стані, ніж напочатку. Ті, що чинять добро, чинять його гуртом і заспокоюються, діставши якесь вдоволення. Вони не виявляють бажання брати на себе зайвий тягар, щоб простежити всі наслідки. Та зате ті, хто полюбляє чинити зло, просто з сили вибиваються, щоб довести свої підступи до кінця, ні на мить не заспокоюються, бо ж цей шашіль підступу знай точить їх.