Алессандро Мандзоні - Заручені

Коли вони, видобувшись за околицю, опинились у чистому полі, їдучи далі безлюдними звивистими дорогами, думки дона Абондіо огорнула ще похмуріша пелена. Єдине, на чому він міг довірливо спинити свій погляд, був погонич. Якщо він служить в кардинала, то, звичайно, має бути чесним хлопцем, та й, крім того, в нього вигляд не боягуза. Час від часу з'являлися перехожі, також гуртами, кваплячись подивитися на кардинала, але це тільки ненадовго заспокоювало дона Абондіо, який щокрок наближався до тієї страшної долини, де можна зустріти лише поплічників кардиналового друга, і то яких поплічників! Йому й зараз, більше ніж досі, хотілося завести розмову з цим кардиналовим другом, щоб промацати його як слід і водночас підтримати в нього гарний настрій. Проте замислене обличчя Безіменного відбивало в дона Абондіо всяку до того охоту. Тому він був змушений розмовляти сам із собою. Ось тільки дещо з того, що бідолаха звіряв собі під час цього переїзду, бо якби вдалося записати все, то вийшла б ціла книжка.

«А воно, либонь, і правильно кажуть, що в святих і розбійників по всьому тілу ніби ртуть розлита,— мало того, що вони самі вічно крутяться, їм би хотілось, коли б це було можливо, примусити танцювати весь рід людський. І треба ж було цим невгамовним вибрати саме мене, який нікого не чіпає, і вплутати в свої справи,— саме мене! А я хочу тільки одного: щоб мені дали жити спокійно! Взяти хоча б цього навіженого негідника дона Родріго! І чого йому бракувало, щоб бути найщасливішою людиною на світі? Якби ж то він мав бодай крапельку здорового глузду... Багатий, молодий, усюди його шанують, поважають. З жиру казиться! Йому, бачте, набридло пробувати в добробуті, тож треба неодмінно створити для себе й для інших усякі клопоти. Жити б йому в розкошах,— так ні, де там! Придумав собі діло — ганятися за жінками,— найдурніше, найбільш розбійниче, найбезумніше діло на цім світі. Він міг би в'їхати до раю на кареті,— але ж ні! На одній нозі лізе просто до сатани в пекло! А цей? — Тут він подивився на Безіменного, неначе запідозривши, що той підслуховує його.— Цей спершу поставив догори ногами весь світ своїми лиходійствами, а тепер ставить усе догори ногами своїм наверненням... якщо тільки це правда... А все окошується на мені! І ото завжди так: коли вже вони народились із такою сверблячкою в тілі, то тільки те й знають, що зчиняють галас. А хіба так важко прожити життя порядною людиною, скажімо, як оце я? Та ні ж бо! Їм треба четвертувати ближнього, різати, чинити лиходійства... горе мені, бідному!.. А після всього — нова затія: каяття! Адже покаятися, коли вже з'явилась така забаганка, можна й у себе вдома, тихенько, без усякої помпи, не турбуючи ближнього свого. А його превелебність ні сіло ні впало відразу розкриває обійми: «Любий друже! Любий друже!» Бере все на віру, що той каже, наче вже бачив, як той творить чудеса. І відразу приймає рішення, поринає в нього цілком, з руками й з ногами: і це мерщій, і те мерщій,— а у нас це зветься просто необачність! І без зайвих слів віддає йому на поталу бідного курато! Це називається розіграти чоловіка в чіт і лишку. Такий святобливий кардинал, як він, мав би пильнувати своїх пастирів, мов око в лобі. Крапелька холоднокровності, крапелька розсудливості, крапелька милосердя — усе це, гадаю я, сумісне й зі святістю. А якщо все це тільки про людське око? Хіба ж можна розгадати всі хитрощі? Тим паче таких людей, як оцей? І подумати тільки, що мені доводиться їхати з ним до його замку! А може, до цього причетний диявол? Бідний я, бідний! Краще про це не думати. І що то за плутанина така з Лючією? Чи немає тут якої домовленості з доном Родріго? Ну й люди! Тоді принаймні справа була б ясна. Тільки ж як це вона потрапила йому в пазурі? Хто його знає! У них там якась таємниця з монсиньйором; а мене ось примушують трястися дорогою в такий спосіб і слова мені не кажуть. Чужі справи мене не обходять, але коли доводиться ризикувати своєю шкурою, то, здається, маєш право й дізнатись про дещо. Якби ж ішлося про те, щоб забрати цю бідолашку, то вже нехай. Хоча, звичайно, він і сам міг би прекрасно привезти її. І знов-таки, якщо він покаявся насправді й зробився такий святий, то навіщо йому я? Оце так содом! Та годі! Бог вирішив, щоб було так,— багато буде клопотів, але потерпимо! Та й за бідну Лючію я дуже радий: вона, либонь, так само відбулася дорогою ціною — самому тільки небу відомо, що вона перетерпіла. Певна річ, мені її шкода, і все ж вона народилася мені на погибель... Зазирнути б у душу цьому синьйорові, довідатися, про що він думає. Хто знає? То він удає з себе святого Антонія в пустині, то перед вами справжній Олоферн [119] Антоній — самітник, «батько чернецтва» (251—356). Олоферн — лютий воєначальник царя Навуходоносора ( бібл .). . Ох, бідний я, бідний! Ну та гаразд! Небеса повинні допомогти мені, бо ж не своєю примхою вплутався я в усю цю колотнечу».