Алессандро Мандзоні - Заручені

Він хотів додати: для цієї бідної дівчини зараз найважливіше побачити в замку знайоме обличчя, вірну людину, потому як вона стільки годин мучилася в такій страшній невідомості щодо свого майбутнього. Та він не наважився відкрито висловити ці міркування в присутності Безіменного. І все ж кардиналові здалося дивним, що дон Абондіо не зрозумів його з півслова і сам не дійшов такого висновку. Пропозиція дона Абондіо і ота його настійливість здалися кардиналові недоречними, і він одразу запідозрив, що під цим криється ще щось. Глянувши донові Абондіо в обличчя, він легко здогадався, що той боїться їхати з цим страшним чоловіком, боїться зайти до його замку навіть на кілька хвилин. Тому, бажаючи остаточно розсіяти підозри дона Абондіо і воднораз вважаючи нечемним відводити вбік курато і шептатися з ним у присутності синьйора, його нового друга, Федеріго вирішив, що найкраще поговорити самому з Безіменним. З його відповідей дон Абондіо нарешті зрозуміє, що це вже не той чоловік, якого треба боятися.

Отож кардинал підійшов до Безіменного і з тим невимушеним і довірливим виглядом, який буває при новій і великій прихильності, як і при давній дружбі, звернувся до нього:

— Не подумайте, що з мене досить на сьогодні цих ваших відвідин. Адже ви повернетесь, чи не так, разом із цим шановним отцем церкви?

— Чи повернусь я, питаєте? — відповів Безіменний.— Та якби ви навіть прогнали мене, то я, мов жебрак, уперто стояв би під вашими дверима. Я повинен говорити з вами, чути, бачити вас! Ви мені необхідні!

Федеріго взяв Безіменного за руку, потис її й промовив:

— Зробіть таку ласку — зостаньтеся потім пообідати з нами. Я чекатиму на вас. Тим часом я піду молитися й висловлювати хвалу Всевишньому разом із народом, а ви йдіть збирати перші плоди милосердя.

Дон Абондіо був присутній при цих звіреннях, мов той боязкий хлопчик, котрий бачить, як при ньому хтось спокійно гладить свого велетенського лютого пса з налитими кров'ю очима, про якого всі знають, що він кусається й наганяє страх, і водночас чує, як хазяїн каже, що його песик — добра тваринка, спокійна-спокійна. Хлопчик дивиться на хазяїна і не заперечує, але й не підтакує, дивиться на пса і не зважується підступити до нього, боячись, коли б, бува, ця добра й спокійна тваринка не вишкірила зуби та не розправилася з ним, але не сміє й відійти, щоб його не стали вважати боягузом; а сам собі думає: «Утекти б чимшвидше додому».

Коли кардинал попрямував до дверей, не випускаючи руки Безіменного й ведучи його за собою, йому знов потрапив на очі бідолаха дон Абондіо, який залишився там, де стояв, ображений, невдоволений, із набурмосеним обличчям. Подумавши, що це невдоволення могла викликати думка, нібито до нього поставились без належної уваги й наче забули в далекому кутку, а надто порівняно з тим, як тепло прийняли і приголубили такого лиходія, кардинал, ідучи, обернувся до курато й, спинившись на мить, мовив з привітною усмішкою:

— Синьйоре курато, ви завжди зі мною в будинку милосердного отця нашого; а цей... цей perierat et inventus est [118] Гинув і знову здобутий ( латин .). .

— О, я дуже щасливий! — сказав дон Абондіо, низько вклоняючись обом.

Кардинал пішов уперед, штовхнувши двері, які зовні негайно розчахнули два служники, що чекали обабіч, і дивна пара постала перед цікавими поглядами присутнього в кімнаті духівництва. На обох обличчях були написані різні, але однаково глибокі переживання: вдячлива ніжність і смиренна радість проступали на благородному виду Федеріго; на обличчі Безіменного — сум'яття; втихомирене надією, не знайома йому боязкість, каяття, крізь яке, однак, проглядала сила дикої, неприборканої вдачі. Згодом говорили, що декотрим із присутніх у ту мить спали на думку слова пророка Ісайї: «І пастимуться вкупі вовк з ягнятком... і лев, як віл, їстиме полову». На дона Абондіо, який ішов за ними, ніхто не звернув уваги.

Коли всі вони вийшли на середину кімнати, кардиналів служник, з'явившись у ту мить, підступив до нього й доповів, що накази, передані йому капеланом, виконано: ноші та два мули вже готові, затримка лише за жінкою, яку має привести місцевий курато. Кардинал сказав служникові, що тільки-но приїде курато, хай негайно переговорить з доном Абондіо, і що надалі треба робити все за розпорядженням дона Абондіо та Безіменного. Останньому він знов потис руку, мовивши: «То я чекаю на вас!» — і, повернувшись, щоб уклонитися донові Абондіо, попрямував до церкви. Духівництво рушило за ним довгою, мов вервечка, юрбою. Друзі по подорожі лишилися в кімнаті удвох.