Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— Добрий день, пане вчителю, — мовив К.

Діти миттю замовкли, і ця раптова тиша в очікуванні його слів, видно, сподобалася вчителеві.

— Ви оглядаєте замок? — спитав він лагідніше, ніж К. сподівався, але таким тоном, наче не схвалював його оглядин.

— Так, — сказав К. — Я не тутешній, тільки вчора прибув сюди.

— Вам не подобається замок? — швидко спитав учитель.

— Що? — перепитав К. трохи спантеличено і повторив запитання вчителя, злагіднивши його: — Чи мені подобається замок? А чому ви вважаєте, що він мені не подобається?

— Нікому з чужинців він не подобається, — мовив учитель. Щоб не сказати чогось недоречного, К. перевів розмову § на інше:

— Ви, мабуть, знаєте графа? — спитав він.

— Ні, — відповів учитель і налаштувався йти собі.

Проте К. не відступився і знову спитав:

— Як? Ви не знаєте графа?

— Звідки ж мені знати його? — тихо відповів учитель і голосно додав по-французькому: — Не забувайте, що тут присутні невинні діти.

К. вирішив, що ці слова дають йому право запитати:

— Можна мені коли-небудь зайти до вас, пане вчителю? Я прибув сюди надовго і вже почуваю себе трохи самітним, а з селянами в мене мало спільного, та й із замком, мабуть, також.

— Між селянами й замком немає великої різниці, — мовив учитель.

— Можливо, — сказав K., — але в моєму становищі це нічого не міняє. То можна мені колись зайти до вас?

— Я мешкаю на Шваненгассе, у різника.

І хоч це було не зовсім запрошення, він тільки назвав свою адресу, проте К. сказав:

— Добре, я прийду.

Учитель кивнув головою і рушив далі в оточенні дітей, що зразу ж знов загомоніли. Скоро вони зникли в провулку, що стрімко спускався вниз.

Проте К. не міг зосередитись, розмова прикро вразила його. Вперше після приходу він відчув справжню втому. Далека дорога сюди спершу здавалася йому зовсім не важкою, він день у день спокійно йшов собі крок за кроком. А тепер виявлялися наслідки надмірного напруження, і дуже невчасно. Його опанував непереборний потяг до нових знайомств, а кожне нове знайомство додавало втоми. Якщо він у сьогоднішньому своєму стані присилує себе прогулятися бодай до входу в замок, це вже буде більше ніж досить.

Тож він йшов далі, але дорога була довга, бо вулиця — головна вулиця села — вела не до замкової гори, а тільки наближалася до неї, потім, наче навмисне, звертала вбік і хоч не віддалялася від замку, але й не підходила ближче до нього. К. весь час сподівався, що дорога нарешті поверне до замку, і тільки тому й ішов далі. Мабуть, через свою втому він не зважувався зійти з дороги, а ще його дивувало, що село таке велике: йому не було кінця, знов і знов ті самі хатки з замурованими морозом шибками, сніг, і ніде жодної живої душі. Нарешті К. відірвався від дороги, що ніяк не відпускала його, й опинився у вузькому провулочку, де сніг був ще глибший і з нього насилу вдавалося витягти загрузлі ноги. Він весь спітнів і раптом зупинився, не здатний більше ступити кроку.

Але ж він не був сам на світі, праворуч і ліворуч стояли селянські хати. Він зліпив сніжку й кинув у вікно. Зразу ж відчинилися двері — нарешті двері, що відчинилися, відколи він ішов цією вулицею, — і на порозі з’явився старий селянин у рудому кожусі, приязно й несміливо схиливши набік голову.

— Можна мені ненадовго зайти до вас? — сказав К. — Я дуже втомився.

Він не розчув, що відповів старий, але з вдячністю побачив, що той підклав йому дошку, і зразу вибрався зі снігу. Ступивши кільки кроків, він опинився в кімнаті.

Велика кімната тонула в сутінку. Для людини, що зайшла знадвору, в ній спершу нічого не було видно. К. наткнувся на ночви, і жіноча рука відвела його від них. В одному кутку галасували діти. В другому клубочилась пара, і від неї сутінок обертався в пітьму. К. стояв, ніби у хмарах.

— Та він же п’яний, — сказав хтось.

— Хто ви такий? — владно гримнув чийсь голос і, мабуть, звертаючись до старого, додав: — Нащо ти його впустив? Хіба можна впускати всіх, хто вештається провулками?

— Я графський землемір, — мовив K., виправдовуючись перед тим, кого він ще й досі не бачив.

— Ага, це землемір, — озвався жіночий голос, а потім запала цілковита тиша.

— Ви знаєте мене? — спитав К.

— Звичайно, — коротко відповів той самий голос. Те, що його тут знають, видно, не дуже втішило К. Нарешті пара трохи розійшлася, і К. поволі почав розрізняти речі й людей у кімнаті. Мабуть, у них був день миття і прання. Біля дверей прали. Але пара йшла з іншого кутка, де у величезному шаплику — К. зроду не бачив таких великих шапликів, він був завбільшки, як двоє ліжок, — у гарячій воді, від якої і йшла пара, купалися двоє чоловіків. Але ще більше вражав, хоч важко було б сказати, що в ньому було такого незвичайного, правий куток. З великого вікна, єдиного в задній стіні, що, мабуть, виходило на подвір’я, падав бляклий відблиск білого снігу й надавав одягові жінки, яка стомлено сиділа, мало не лежачи, у високому кріслі, шовковистого відтінку. Біля грудей вона тримала немовля. Навколо неї гралося кілька дітей, видно, що селянських дітей, але сама вона, здавалося, була не з цього середовища, — а втім, хвороба і втома надають і селянським обличчям витонченості.