Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

(Уривки з роману)

К. прибув пізно ввечері. Село тонуло у глибокому снігу. Замкової гори було не видно, її огортали туман і темрява, й жоден, бодай найменший, проблиск світла не зраджував, що на тій горі є великий замок. К. довго стояв на дерев’яному мості, що від дороги вів до села, й дивився на немовби порожню місцевість перед собою.

Потім він пішов до села: десь треба було переночувати. В корчмі ще не спали, і хоч господар не мав кімнати для подорожніх, проте, вражений і збентежений таким пізнім гостем, запропонував йому переспати на солом’яному матраці тут таки, в кімнаті для відвідувачів. К. погодився. Кілька селян допивали пиво, але він не захотів ні з ким розмовляти, сам дістав матрац із горища і ліг коло груби. Було тепло, селяни не гомоніли, він ще якусь хвилину допитливо дивився на них стомленими очима, тоді заснув.

Та скоро К. збудили. Біля його постелі поряд із господарем стояв по-міському вбраний юнак з обличчям актора: вузькі очі, густі брови. Селяни ще не розійшлися, декотрі з них обернули стільці, щоб краще бачити й чути. Юнак дуже ввічливо вибачився, що збудив K., назвався сином доглядача замку і сказав:

— Це село належить до замку, і той, хто тут живе або ночує, властиво, живе або ночує в замку. На це ніхто не має права без дозволу графа. А ви такого дозволу не маєте, принаймні не показали його.

К. трохи піднявся, пригладив волосся, глянув на господаря з юнаком знизу вгору і сказав:

— У яке село я потрапив? Хіба тут є замок?

— Звичайно, є, — спроквола мовив юнак, а дехто з селян поглянув на К. й кивнув головою. — Замок графа Вествеста.

— То треба брати дозвіл, щоб тут переночувати? — перепитав K., наче хотів переконатися, що йому ці слова не приснилися.

— Треба, — відповів юнак і, розвівши руки, вочевидь глузуючи з K., спитав господаря й селян: — Чи, може, не треба дозволу?

— Ну, то доведеться мені взяти його, — сказав, позіхаючи, К. і скинув із себе ковдру, наче хотів устати.

— І в кого ж ви його візьмете? — спитав юнак.

— У пана графа, — відповів K., — що ж я ще можу вдіяти?

— Тепер, опівночі, брати дозвіл у пана графа? — вигукнув юнак і аж відступив на крок від його постелі.

— А хіба не можна? — байдуже мовив К. — То навіщо ж ви мене збудили?

Ці слова розлютили юнака.

— Ви поводитесь, як волоцюга! — крикнув він. — Я вимагаю пошани до графських урядовців! А збудив я вас, аби повідомити, що ви повинні негайно залишити графів маєток.

— Годі смішити людей, — навмисне тихо сказав K., лягаючи і вкриваючись ковдрою. — Ви, юначе, забагато собі дозволяєте, і завтра ми ще поговоримо про вашу поведінку. Господар і ці панове будуть свідками, якщо мені взагалі знадобляться свідки. А тим часом можу лише сказати, що я землемір, якого викликав граф. Мої помічники зі знаряддям приїдуть завтра машиною. А мені захотілося пройтись пішки по снігу, та, на жаль, я кілька разів збивався з дороги тому так припізнився. Я й сам, без ваших повчань, знав, що такої пізньої пори не випадає з’являтися в замок. Тому й задовольнився цим місцем для ночівлі, де ви нечемно, щоб не казати гірше, перебили мій сон. На цьому я кінчаю свої пояснення. На добраніч, панове. — І К. обернувся до груби.

— Землемір? — почув він іще позад себе нерішуче запитання, потім запала тиша. Та юнак швидко оговтався і сказав господареві тоном досить приглушеним, щоб не потривожити сну K., і досить гучним, щоб той його почув: — Я довідаюся по телефону.

Он як, у цій сільській корчмі й телефон є? Гарно влаштувалися. Це трохи здивувало К., хоч, зрештою, він такого й чекав. Виявилося, що телефон висів майже в нього над головою, він сонний не помітив його. Якби тепер юнак почав телефонувати, то хоч не хоч перебив би йому сон, отже, все залежало тільки від того, дозволить К. йому телефонувати, чи ні. К. вирішив дозволити. А коли так, то не було ніякого сенсу прикидатися, що він спить, і К. знов обернувся горілиць. Він побачив, що селяни боязко збилися докупи й перемовлялися, приїзд землеміра був для них неабиякою подією. Двері з кухні відчинилися, весь отвір заступила могутня постать господині, і господар навшпиньки підійшов до неї, щось пояснюючи. І тоді почалася телефонна розмова. Каштелян спав, але його помічник — один із помічників, пан Фріц, — виявився на місці. Юнак, що назвався Шварцером, розповів, як він знайшов K., чоловіка років тридцяти, досить бідно вбраного, що спокійно спав собі на солом’яному матраці, підмостивши під голову невеличкий наплечник і поклавши поряд сучкуватий ціпок. Звичайно, чоловік викликав у нього підозру, а оскільки господар вочевидь знехтував свій обов’язок, то він, Шварцер, вирішив, що повинен ґрунтовно з’ясувати цю справу. Коли його збудили, допитали і, як і належало, погрозили вигнати з маєтку, К. дуже розгнівався, і, як зрештою виявилося, може, й недарма, бо каже, що він землемір і його викликав пан граф. Звичайно, треба хоча б задля формальності перевірити його твердження, тому Шварцер просить пана Фріца дізнатися в центральній канцелярії, чи там справді чекають на такого землеміра, і зразу ж зателефонувати.