Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

Зненацька в хатині ліворуч відчинилось малесеньке віконце; воно здавалося темно-синім, поки було зачинене — мабуть, йому надавав такої барви відблиск снігу — і було маленьке, що коли тепер відчинилося, в ньому видніло не ціле обличчя того, хто виглядав із нього, а лише очі, старечі карі очі.

— Он він стоїть, — почув К. тремтливий жіночий голос.

— Це землемір, — сказав чоловічий голос. Потім чоловік підійшов до віконця і спитав не вороже, а все ж так, наче йому йшлося тільки про одне: щоб перед його хатою все було гаразд: — На кого ви чекаєте?

— На якісь сани, щоб підвезли мене, — відповів К.

— Тут не їздять ніякі сани, — сказав чоловік, — ніхто тут не їздить.

— Але ж це дорога до замку, — мовив К.

— А однаково тут ніхто не їздить, — сказав чоловік з якоюсь упертістю.

Обидва замовкли. Але чоловік, видно, щось обмірковував, бо не зачиняв віконця, з якого курився дим.

— Погана дорога, — мовив K., щоб допомогти йому. Та чоловік лише сказав:

— Авжеж. — Та потім, трохи помовчавши, додав: — Як хочете, я вас відвезу на санях.

— Будь ласка, відвезіть, — зрадів К. — Скільки ви за це візьмете?

— Ніскільки, — відповів чоловік. К. дуже здивувався.

— Ви ж землемір, — пояснив чоловік, — і належите до замку. То куди вас везти?

— До замку, — швидко мовив К.

— То я не поїду, — відразу сказав чоловік.

— Я ж належу до замку, — мовив К. словами самого чоловіка.

— Можливо, — ухильно сказав той.

— Ну, то відвезіть мене до шинку, — мовив К.

— Добре, — сказав чоловік, — зараз я виїду з санками.

З усього видно було, що він робить цю послугу не з особливої люб’язності, а швидше з якогось дуже корисливого, боязкого, майже педантичного прагнення забрати К. від своєї хати.

Ворота відчинилися, і з них виїхали санки для легкого вантажу, зовсім пласкі, без жодного сидіння. В санки була впряжена худа конячина, а за ними йшов згорблений, кволий, кульгавий чоловік із виснаженим, почервонілим від застуди обличчям, яке здавалося зовсім маленьким через те, що голова була щільно закутана вовняною хусткою. Чоловік був вочевидь хворий і вийшов з дому тільки для того, щоб відвезти К. Так йому К. і сказав, але чоловік відмахнувся. К. лише довідався, що він — візник Ґерштекер і взяв ці незручні санки, бо вони саме стояли напоготові, а витягати інші було б надто довго.

— Сідайте, — сказав він і показав батогом на задок саней.

— Я сяду біля вас, — мовив К.

— Я йтиму поряд із саньми, — сказав Ґерштекер.

— Чому це? — спитав К.

— Я йтиму поряд із саньми, — знов сказав Ґерштекер і так закашлявся, що весь аж затіпався, і йому довелося впертись ногами в сніг, а руками — в край санок, щоб не впасти. К., нічого більше не кажучи, сів на санки, кашель помалу минувся, і вони поїхали.

Замок нагорі, до якого К. сьогодні ще й не сподівався дістатись, вже дивно потемнілий, знов почав віддалятися. І, наче даючи знак, що він тим часом прощається з K., там загув дзвін, радісно й натхненно, але й тужно, і серце від того дзвону на мить затремтіло, наче відчуло загрозу, що здійсниться те, до чого воно боязко прагнуло. Та великий дзвін скоро замовк, і на зміну йому задзеленчав тихіший, монотонний дзвоник, чи то ще згори, чи вже з села. І той дзвоник дужче пасував до їхньої повільної їзди і до забідженого, але невблаганного візника.

— Слухай! — гукнув раптом K., трохи посміливішавши, бо вони вже під’їздили до церкви, звідки було недалеко й до шинку. — Мені дуже дивно, що ти на свою відповідальність зважився відвезти мене, хіба тобі це дозволено?

Ґерштекер, ніби не почувши його запитання, спокійно йшов собі далі поряд із конячиною.

— Агов! — гукнув К. і, згрібши з саней жменю снігу, зліпив грудку і влучив нею просто у вухо Ґерштекерові.

Той зупинивсь і обернувся до нього; і коли К. побачив його так близько перед собою — санки тим часом просунулися ще на якийсь крок — побачив цю згорблену, неначе знівечену постать, це почервоніле, стомлене, худе обличчя з якимись неоднаковими щоками — одна пласка, а друга запала, — той насторожено розтулений рот, у якому стирчало всього лише кілька зубів, то знов спитав, уже не зі злістю, як перше, а з співчуття, чи Ґерштекера не покарають за те, що він його відвіз.

— Що ти хочеш? — спитав Ґерштекер, нічого не розуміючи, і, не чекаючи пояснення, вйокнув на конячину, і вони поїхали далі.

Коли вони — К. впізнав поворот, який проходив, — майже дісталися до шинку, там уже було цілком темно. К. здивувався: невже він так довго сидів у селі? За його підрахунками, десь годин зо дві, не більше, і вийшов він із самого ранку, і їсти йому не хотілося, і недавно було ще зовсім видно, і раптом така темрява.