Франц Кафка - Твори - оповідання, романи, листи, щоденники

— А який поступ ви там намагались добачити? — запитав К.

— Слушне запитання, — засміявся купець, — у таких процесах узагалі дуже рідко можна добачити поступ. Але тоді я те не знав про це. Я був купець, — у ті часи ого-го який! — і в усьому прагнув очевидного поступу, справа для мене мала або скінчитися, або, згідно з законами, посунутись далі. Замість цього були тільки домовленості, і то завжди однакового змісту, відповіді я скоро вивчив як молитви, по кілька разів на тиждень до мене в контору, додому або туди, де могли натрапити на мене, ходили посланці, це, звичайно, заважало мені (сьогодні принаймні в цьому аспекті набагато краще, телефонний дзвінок заважає куди менше), серед моїх торговельних партнерів, а надто серед родичів стали поширюватися чутки про мій процес, з усіх боків я зазнавав усіляких збитків, проте не було навіть найменшого натяку на те, що найближчим часом відбудеться бодай перший судовий розгляд. Отож я ходив до адвоката і скаржився. Він давав мені довжелезні пояснення, проте одразу відмовлявся дослухатись до моїх пропозицій, бо ніхто не має впливу на розвиток процесу, якщо в заяві наполягати на прискоренні розгляду, — я цього вимагав, — її просто не почують, а така наполегливість занапастить і мене, і його. А я собі подумав: якщо цей адвокат не хоче або не може нічого зробити, знайдеться інший, що хоче і може. Я став шукати іншого адвоката. Тут я хочу трохи забігти наперед: ніхто з них не вимагав судового розгляду й не наполягав на його прискоренні, бо це, — тут є, проте, один виняток, про який я розкажу потім, — таки справді неможлива річ, отже, з цього погляду навіть цей перший адвокат не дурив мене; а втім, я ніколи не шкодував, що звернувся ще й до інших адвокатів. Ви, певне, не раз уже чули від доктора Гулда про і адвокатську дрібноту і, мабуть, зневажаєте її, і вона справді варта зневаги. Хай там як, та коли доктор говорить про неї і порівнює з собою та своїми колегами, в його міркування завжди вкрадається невеличка помилка, на яку я тепер лише мимохідь зверну вашу увагу. Щоб відрізнятися від тієї дрібноти, адвокатів свого кола він завжди називає «великими адвокатами». Це дурниця, він, звичайно, може називати «великим» кого завгодно, хто йому до вподоби, але в нашому випадку все вирішують тільки судові традиції. Згідно з ними, крім адвокатської дрібноти, є ще великі та малі адвокати. Отож цей адвокат і його колеги належать усе-таки до малих адвокатів, натомість великі адвокати — я лише чув про них і ніколи не бачив — стоять незмірно вище від малих адвокатів, у кількадесят разів вище, ніж стоять вище малі адвокати супроти зневаженої адвокатської дрібноти.

— Великі адвокати? — перепитав К. — Хто вони? Як потрапити до них?

— Отже, ви ще нічого про них не чули, — виснував купець. — Певне, нема такого звинуваченого, хто, почувши про великих адвокатів, не мріяв би про них якийсь час. Але ви краще не дозволяйте собі спокуситися примарною надією. Хто ті великі адвокати, я не знаю, а потрапити до них — річ неможлива. Я не знаю жодного випадку, про який можна було б з певністю сказати, що тут до розгляду справи втручались і вони. Інколи вони когось захищають, але, хоч як намагайся, з власної волі до них не доступишся, вони захищають тільки того, кого хочуть. Але справа, до якої вони беруться, має, звичайно, пройти всі нижчі щаблі правосуддя. А зрештою, набагато краще зовсім не думати про них, бо й так доводиться розмовляти з різними адвокатами, а їхні поради та допомога, як я сам пересвідчився, такі огидні й безвартісні, що найліпше просто спекатися їх, лягти вдома в ліжко і вже ніколи про них не чути. Але, природно, це було б найбільшою дурницею, бо й у ліжку ти недовго матимеш спокій.

— Отже, ви не думали тоді про великих адвокатів? — запитав К.

— Думав, але дуже недовго, — знову засміявся купець, — хоча, на жаль, цілковито забути про них не можна, надто вночі тебе обсідають думки про них. А тоді я прагнув блискавичних успіхів, через те й удався до адвокатської дрібноти.

— Як ви тут миленько сидите! — вигукнула Лені і з тарілкою в руках зупинилась у дверях. Чоловіки й справді сиділи поруч, при найменшому порусі вони б ударились головами, а купець, дарма що невисокого зросту, ще й згорбився, примусивши скорчитись і K., бо інакше той би не чув нічого.

— Ще хвилиночку! — наче відганяючи Лені, крикнув К. і нетерпляче шарпнув рукою, яка ще й досі лежала на купцевій руці.

— Він хоче, щоб я розповів йому про свій процес, — сказав купець Лені.