Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

заміж. Це було дуже грубо. Жінка радше стерпить від чоловіка побої, ніж зауваження, що вона аж надто хтіла вийти за нього. Отак ми колотилися, і то було геть неприємно, та може, ми й звикли б одне до одного, якби не Джинджер. Він став тим каменем, об який розбився зрештою наш шлюб. Емілі не любила папуг, а Джинджерова лайка й геть була їй нестерпна. А я звик до того птаха — він був мені пам’яттю про брата-мореплавця. Брата я любив ще з дитинства, а перед смертю він прислав мені Джинджера, то я вже й не бачив сенсу в тім, щоб відучувати його від лайки. Цього я в людях не зношу, але на птаха, котрий лише повторює те, що чує, а розуміє людську мову так, як я — китайську, можу й зглянутися. Та Емілі цього не розуміла. У жінок немає логіки. Вона його перевиховувала — а вдавалося не краще, ніж змусити власного чоловіка не казати «забувся» і «я вибачаюся». Здається, що дужче вона билася, то гірший ставав Джинджер — геть як я.

Так ми й жили, і дратувалися щораз більше, а тоді стався крах . Емілі запросила на чай нашого пастора із жінкою і ще одне пасторське подружжя, яке в тих гостювало. Я обіцяв занести Джинджера якнайдалі, де ніхто його не чутиме — бо Емілі не торкнулася б його клітки навіть десятифутовим дрюком. І я мав намір це зробити, бо не хотів, щоб пастори чули в моєму домі щось бридке. Але забув — Емілі так вимучила мене чистим комірцем і граматикою, що й не дивно… а про бідолашного птаха я не згадав, аж доки ми сіли за стіл. Наш пастор саме казав подячну молитву, коли Джинджер на ґанку, за вікном їдальні, подав голос, бо у двір зайшов індик, а Джинджер ніколи не любив індиків, і того разу він перевершив сам себе. Смійся, Енн, я й собі невдовзі з того підсміхався, але тоді ми з Емілі обоє ледь не вмерли від сорому. Я пішов і заніс Джинджера до клуні. Не можу сказати, щоб частунок мені смакував. З виразу обличчя Емілі було ясно, що й Джинджерові, і мені буде непереливки. Коли гості пішли, я вирушив по корів на пасовище, і тим часом ретельно все обміркував. Шкода було Емілі — я розумів, що недостатньо був уважний з нею, та й не хотів, щоб пастори думали, буцім Джинджер нахапався своїх висловів од мене. Отож вирішив я, що Джинджера слід комусь віддати, пригнав корів до обори, та й пішов до Емілі, щоб сказати це їй. А її вже не було, тільки на столі лежала записка — геть як у романах. Емілі писала, що я мушу обрати між нею і птахом, а сама вона тим часом повернеться в рідний дім, доки я дам їй знати нарешті, що позбувся того клятого папуги.

Ну, тут я й знавіснів, Енн, і сказав, що коли так, то хай чекає до Судного дня. Склав усі її речі й відправив до неї. Ох, і пліток було через це все — тут Скоттсфорд нічим не кращий за Ейвонлі — і всі співчували моїй жінці. Я лютував і думав, що треба мені їхати геть, бо не матиму тут ані миті спокою. То й вирішив податися сюди. Тут я був іще хлопчаком, і острів мені сподобався, хоч Емілі казала, мовляв, не буде жити там, де надвечір страшно з хати податися, щоб не впасти в море. От я сюди й переїхав — з упертості. Тепер ти все знаєш. Про Емілі я нічогісінько не чув аж до суботи, коли прийшов з поля й застав її тут — вона мила підлогу, а на столі чекав перший справжній обід, відколи вона пішла од мене. Звеліла мені спершу поїсти, а тоді вже ми поговоримо, із чого я виснував, що вона таки збагнула, як треба поводитися із чоловіком. Тепер вона вже звідси не поїде, надто що Джинджер загинув, а острів виявився дещо більший, ніж їй уявлялося. А онде й вони з пані Лінд. Ні-ні, Енн, не йди. Познайомся з Емілі. Вона звернула на тебе увагу ще в суботу — питала мене, хто та вродлива руденька дівчина із сусідньої ферми.

Пані Гаррісон тепло привітала Енн і запросила на чай.

— Джеймс розповів мені, як добре ви до нього ставилися, навіть пироги пекли, — мовила вона. — Хочу якнайшвидше познайомитися з усіма новими сусідами. Пані Лінд чудова жінка, правда? Така приязна.

Енн верталася додому в духмяних червневих сутінках. Пані Гаррісон проводжала її крізь поле, над яким, мов зорі, мерехтіли світляки.

— Напевне, — довірливо мовила пані Гаррісон, — Джеймс розповів вам нашу історію?

— Так.

— То я не переповідатиму, бо Джеймс чесний і правдивий чоловік. Та й не він єдиний винен у наших сварках. Тепер я розумію… Ще й години не минуло, як я пішла від нього, а вже пошкодувала, та не хотіла поступатися. Тепер бачу, що забагато сподівалася від чоловіка. А зважати на граматичні помилки — то й геть була дурниця з мого боку. Хіба так це важливо, коли він — вправний господар і не пхає носа в комору, щоб дізнатися, скільки цукру жінка витратила за тиждень? Я відчуваю, що тепер ми із Джеймсом будемо дуже щасливі. Хотіла б я знати, хто цей «Оглядач» — мушу йому подякувати. Я в боргу перед ним.