Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Проте невдовзі він повернувся дещо пригнічений.

— Пані Гаррісон немає — вона поїхала до Кармоді з пані Лінд купувати шпалери для вітальні. А пан Гаррісон просив, щоб Енн зайшла до нього, бо він хоче з нею побалакати. А ще знаєте що? Підлога в пана Гаррісона чиста, а сам він поголений, хоч ніякої служби в церкві вчора не було.

Кухня в будинку пана Гаррісона видалася Енн геть незнайомою. Підлога й усі меблі справді були вимиті й відчищені до блиску, піч вишарувана так, що в ній можна було уздріти власне відображення, стіни побілені, а віконні шиби блискотіли попід сонцем. При столі сидів пан Гаррісон у робочому вбранні, котре ще донедавна відзначалося незліченними дірами, з яких звисали нитки, але зараз усе воно було чисте й охайно поцероване. Сам пан Гаррісон був ретельно виголений, а його ріденька чуприна — дбайливо підстрижена.

— Сідай, Енн, сідай, — проказав він тоном, ледь відмінним від того, яким ейвонлійці перемовлялися на похоронах. — Емілі поїхала в Кармоді з Рейчел Лінд… вони вже, бачу, довіку заприязнилися. Хто їх збагне, тих жінок! Скінчилася моя свобода, Енн, геть скінчилася. До смерті тепер вікуватиму в чистоті й порядку.

Хай як тужливо говорив пан Гаррісон, його мимохіть виказував утішний вогник в очах.

— Пане Гаррісон, ви ж раді, що повернулася ваша дружина, — промовила Енн, легенько посваривши його пальчиком. — І не заперечуйте, я ж добре все бачу.

Пан Гаррісон сором’язливо всміхнувся.

— Так, так… звикаю до цього потрошку, — визнав він. — Не можу сказати, що я не хотів бачити Емілі. Тут чоловікові справді потрібен жіночий захист — коли в цьому селі навіть у шашки із сусідом не зіграєш, щоб негайно ж тебе не почали женити з його сестрою, та ще й у газетах про це патякати.

— Ніхто б і не думав, що ви впадаєте за Ізабеллою Ендрюс, якби ви не вдавали нежонатого, — суворо заперечила Енн.

— Я й не вдавав. Якби хтось у мене спитав, чи я одружений, я відповів би, що так. А всі ж вирішили, що я напевне старий бурлака. А мені базікати й не праглося. Тяжко мені було. Ото б зраділа Рейчел Лінд, якби дізналася, що мене покинула жінка, га?

— Дехто каже, що це ви її покинули.

— То вона почала, Енн. Вона почала. Я розкажу тобі все, бо не хочу, щоб ти вважала мене гіршим, ніж я заслуговую… мене чи Емілі. Але прошу тебе, ходімо на ґанок. Тут так страхітливо чисто, аж я відчуваю мовби тугу за рідним домом. Скоро й до цього звикну, мабуть — та зараз мені приємніше бути надворі. Емілі ще не взялася тут порядкувати.

Вони зручно посідали на ґанку, і пан Гаррісон розпочав свою сумну історію.

— Доки переїхав сюди, Енн, я жив у Скоттсфорді, у Нью-Брансвіку. На господарстві порядкувала моя сестра. Я тішився, бо вона була якраз не надміру охайна, мене не діймала, то й зіпсувала геть, як каже Емілі. А три роки тому вона померла, і дуже хвилювалася перед смертю, що ж буде зі мною. Кінець-кінцем я мусив дати їй слово, що оженюся. Вона порадила мені взяти за жінку Емілі Скотт, бо й грошенята в неї водилися, і господиня вона була взірцева. Я сказав: «Та Емілі Скотт на мене й дивитися не схоче», а сестра відповіла: «Ти освідчись і сам побачиш». То я пообіцяв їй, що так і зроблю, хай би лиш не хвилювалася — і зробив. А Емілі відповіла, що згодна. У житті я так не дивувався, Енн — така розумна, гарна жінка як вона, і такий старигань як я… Спершу я подумав, що мені страх як пощастило. Одне слово, ми побралися, з’їздили в маленьку весільну подорож — у Сент-Джонс, на два тижні, — та й повернулися додому. Приїхали о десятій вечора — і, клянуся тобі, Енн, уже за якихось півгодини вона все мила й чистила. Ти, певне, гадаєш, що мій будинок тільки цього й потребував — у тебе дуже промовистий вираз обличчя, усі думки мов на лобі написано — але ні, не все було так зле. Хоч я його, звісно, занедбав, доки жив самотою, але перед весіллям найняв прибиральницю й усе, що було треба, підфарбував і полагодив. Та приведи Емілі хоч у новісінький мармуровий палац — вона й там негайно почне все шкребти, хай лише встигне закотити рукави. Ну, отож, тоді вона прибирала до першої ночі, а о четвертій знов була на ногах за тією самісінькою справою. І так тривало ввесь час — скільки моя пам’ять сягає, вона ніколи не зупинялася. То було постійне замітання, вимивання й витирання, що припинялося хіба по неділях — і тоді вона чекала понеділка, щоб знову стати до праці. Ну, та її це тішило, і я міг би із цим примиритися, якби вона дала мені спокій. Але вона не дала. Заходилася мене перелицьовувати, хоч я їй трапився вже немолодий. Мені не дозволено було заходити в дім у черевиках, а лише в капцях. Курити люльку в домі до кінця своїх днів — мусив іти в повітку. І з граматикою в мене було зле. А Емілі вчителювала до заміжжя, і так від цього й не відвикла. Та ще вона не терпіла, коли я їв з ножа. Отак воно й було — вічні докори й гризня. Проте мушу визнати, Енн, — у мене теж вдача не мед. Я не намагався стати кращим, хоча міг — лише сварився з нею й сердився. Якось сказав їй, що вона не нарікала на граматичні помилки, коли виходила