Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Хай би лиш ніхто з дітей не постраждав, — схвильовано пробурмотіла Енн. Та згодом виявилося, що страхи її марні, бо ті учні, яким додому було далеченько, скористалися з мудрої поради пана Гармона Ендрюса й перечекали негоду на пошті.

— Онде Джон-Генрі Картер, — сказала Марілла.

Джон-Генрі брів поміж градин із наляканою посмішкою на обличчі.

— Яке жахіття, еге ж, панно Катберт? А мені пан Гаррісон велів дізнатися, чи ваші всі цілі.

— Як бачиш, усі живі, — похмуро буркнула Марілла, — і дім не завалився. У вас, надіюся, теж усе добре?

— Так, мем. Хоч і не все, мем. Нас трохи побило. Блискавка в комин ударила, пройшла його наскрізь, влучила в клітку із Джинджером, пробила діру в підлозі й гримнула в льох. Отак, мем.

— Джинджер постраждав? — занепокоїлася Енн.

— Так, мем. Сильно постраждав. Його вбило.

Невдовзі Енн рушила підтримати й утішити пана Гаррісона. Він сидів при столі, тремтливою рукою гладячи яскраве пір’я на тільці Джинджера.

— Бач, Енн, більше ніколи він тебе не образить, — тужливо проказав пан Гаррісон.

Енн уявити не могла, що плакатиме від жалю за Джинджером, та сльози самі підступили їй до очей.

— Ото й усього було мені товариства, Енн… єдиний мій друг — і ось він мертвий. Ох, я, старий дурень, та й любив же його. Та грець із ним, якось воно буде. Я знаю, ти мені скажеш щось утішне, коли я замовкну, але не треба, Енн. Бо я ще розридаюся. Ото страшна була буря! Тепер уже із пророцтв дядька Ейба ніхто не сміятиметься. Це, здається, ті бурі, що він прогнозував — що їх ніколи й не було — усі прийшли водночас. Але ж як він із днем угадав! Диви-но, як у мене все тут понищилось. Треба десь дістати дощок — зробити мостини та й залатати цю діру в підлозі.

Наступного дня ейвонлійці були зайняті хіба тим, що ходили одне до одного й порівнювали збитки. Дороги були потрощені градом, отож жодна бричка проїхати по них не могла, доводилося йти пішки чи долати відстань до сусідів верхи. Запізніла пошта принесла недобрі звістки з усієї провінції — будинки згоріли від ударів блискавок, серед людей були вбиті й постраждалі, телефонний і телеграфний зв’язок скрізь відсутній, луки й поля були столочені й загинула на них незліченна кількість молодняку.

Рано-вранці дядечко Ейб побрів до кузні, де провів цілісінький день. То був день його тріумфу, яким він тішився сповна. Певна річ, несправедливо буде казати, що він радів із такої страшної бурі, та вже коли вона сталася, дядькові Ейбу приємно було, що справдилось його пророцтво, та ще й у точно вказаний день. Він уже й забув, як сам заперечував, буцім назвав якусь дату. Що ж до невеличкої розбіжності в годинах — то були справдешні дрібниці.

Надвечір у Зелені Дахи завітав Гілберт. Енн і Марілла тим часом прибивали на місце вибитих шибок клейонку.

— Хтозна-коли вдасться купити скло, — забідкалася Марілла. — Пан Баррі їздив сьогодні в Кармоді, але там за жодні гроші й шматочка не дістати. Кармодці розібрали все й у Ловсона, і в Блера ще до десятої ранку. Чи сильна буря була у Вайт Сендз, Гілберте?

— О, так. Нас із учнями вона заскочила в класі. Мені здалося, що дехто з них від страху збожеволіє. Троє зомліли, у двох дівчат сталася істерика, а Томмі Блуетт тільки й знав, що верещати на повен голос.

— А я тільки разочок писнув, — гордо заявив Деві. — А мій город зовсім побило, — продовжив він тужливо, — але Дорин теж, — додав він тоном, котрий свідчив, що є бальзам в Гілеаді. [18] Біблійний вислів, що позначає ліки від усіх хвороб, тут описує розраду в журбі.

З кімнати на західнім піддашші прибігла Енн.

— Ти чув новину, Гілберте? Старий дім Болтера дощенту спалила блискавка. Мабуть, це страшенно погано — радіти з такого , коли буря накоїла стільки лиха. Пан Болтер каже, що ми, вочевидь, зумисне її начаклували.

— Одне безперечно, — сміючись відповів Гілберт, — дядечкові Ейбу наш «Оглядач» створив репутацію народного синоптика. Його буря увійде в тутешню історію. Дивовижний збіг, що вона припала на той самий день, який ми собі вибрали. Я почуваюся трохи винним, мовби й справді її «начаклував». Але хай нам розрадою стане те, що нема вже тієї халупи. А за наші деревця тішитись не доводиться — з них не вціліло й десятка.

— Ну то висадимо ще, наступного року, — розважливо мовила Енн. — Добре в цьому світі те, що тут завжди наставатимуть нові весни.

Погожого червневого ранку, за два тижні після бурі дядька Ейба, подвір’ям у Зелених Дахах неквапно йшла Енн із двома понівеченими білими нарцисами в руках.