Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Помовчавши трохи, панна Лаванда раптом сказала:

— Коли вперше ти прийшла сюди, Енн, і згадала Стівенового сина — для мене то було потрясінням. Досі я не могла говорити з тобою про це, але мені хочеться про нього знати все-все. Який він?

— Це найкраща, наймиліша дитина, що я знаю, панно Лавандо — і він теж любить фантазувати, геть як ми з вами.

— Я хочу познайомитися з ним, — тихенько, мов сама до себе, проказала панна Лаванда. — Цікаво, чи схожий він на того хлопчика, що живе тут зі мною? На мого омріяного, уявного хлопчика…

— Якщо ви хочете, я можу привести Пола сюди, — запропонувала Енн.

— Так, авжеж — але трохи згодом. Мушу звикнути до цієї думки. Якщо він буде надто схожий на Стівена, чи недостатньо схожий, я можу відчути радше біль, ніж утіху. Приведи його через місяць.

Отак і вийшло, що через місяць Енн і Пол удвох чимчикували лісом до будиночка, біля якого на стежині й зустріли панну Лаванду, котра від несподіванки пополотніла.

— То це і є Стівенів син, — тихо мовила вона, беручи Пола за руку й вдивляючись у веселе вродливе лице хлопчика в елегантному кожушку та хутряній шапці. — Такий… такий схожий на батька.

— Еге ж, усі кажуть: яке дерево — такий клин, — невимушено відказав Пол.

Енн, що споглядала цю сцену, зітхнула з полегшенням. Адже Пол і панна Лаванда «прийняли» одне одного, і жодної незграбної скутості не передчувалося в подальших їхніх взаєминах. Панна Лаванда, попри всю мрійливість, була дуже мудрою жінкою, тож після першої миті збентеження опанувала свої почуття й розмовляла з Полом природно й весело, як з усяким іншим хлопчиком, який прийшов би до неї в гості. Вони весело й цікаво провели день, а вечеря була такою щедрою, що стара пані Ірвінг розпачливо здійняла б руки від думки про непоправну шкоду, якої зазнав шлунок її онука.

— Приходь іще до мене, маленький, — мовила панна Лаванда, тиснучи руку йому на прощання.

— Можете поцілувати мене, якщо хочете, — серйозно відказав Пол.

Панна Лаванда схилилася й поцілувала його.

— Як ти дізнався, що мені цього хочеться? — пошепки запитала вона.

— Бо ви глянули на мене так, як дивилася мама, коли хотіла поцілувати мене. Я взагалі не люблю, коли мене цілують. Хлопці не люблять такого, ви ж знаєте, панно Льюїс. Але мені було приємно, що ви мене поцілували. Я неодмінно ще прийду до вас у гості, і хотів би стати вашим другом, якщо ви не заперечуєте.

— Я… ні, я буду тільки рада, — відповіла панна Лаванда. Вона відвернулася й швидко зайшла в дім, та вже за мить, усміхаючись помахала їм із вікна.

— Мені сподобалася панна Лаванда, — мовив Пол, вертаючись разом із Енн через буковий ліс. — Вона так гарно дивилася на мене, і будинок у неї гарний, і Шарлотта Четверта теж. От якби в бабусі замість Мері-Джо жила Шарлотта Четверта, вона не сказала би, що мені клепки бракує, якби я розповів їй, про що думаю. А як ми смачно почаювали, правда? Бабуся каже, що дітлахи повинні їсти все, що дають, і не міркувати, яке воно смачне чи несмачне, та інколи важко втриматися, щоб не похвалити. Ви ж розумієте… А панна Лаванда, мабуть, не змушувала б хлопця їсти кашу на сніданок, якби йому не хотілося, а дала б того, що він любить. Авжеж, — додав незмінно справедливий Пол, — йому це може не бути корисно, але ж часом можна, для різноманітності. Ви ж розумієте, дорога вчителько.

Одного травневого дня ейвонлійців неабияк схвилювала стаття, що з’явилася в шарлоттаунській газеті «Дейлі Ентерпрайз» під заголовком «Новини з Ейвонлі» й за підписом «Оглядач». Чутки приписували авторство статті Чарлі Слоуну — як через те, що раніше він уже дозволяв собі подібні літературні спроби, так і через те, що одна з тих новин буцімто містила в собі насмішку над Гілбертом Блайтом. В очах ейвонлійської молоді Гілберт і Чарлі віддавна були суперниками, що змагалися за прихильність однієї сіроокої панночки з розвиненою уявою.

Чутки, як то найчастіше буває, виявилися неправдивими. Адже то сам Гілберт Блайт, за підтримки та сприяння Енн, і написав ту статтю, спрямувавши одного з дописів проти себе, щоб відвести підозри. Втім, нас у цій історії цікавлять дві новини:

«Подейкують, що коли розквітнуть стокротки, у нашому селі відбудеться весільна церемонія. Високоповажний громадянин, який нещодавно тут оселився, поведе до вінця одну зі славетних наших дам».

«Дядько Ейб, наш відомий синоптик, пророкує на двадцять третє травня бурю із грозою, що буцімто почнеться рівно о сьомій годині вечора й охопить більшу частину провінції. Подорожнім радимо взяти із собою цього дня плащі й парасолі».